Безперечно, маркіза де Вільпарізіс хвалила переважно прикмети, які для свого вияву не вимагали душевного піднесення,
як, скажімо, виваженість, чуття міри, але якщо розуміти чуття міри дослівно, то його ще недостатньо, письменникам потрібні інші стійності, які завдячують не відміряному видавцем натхненню; у Бальбеку я зауважив, що геній деяких великих художників був маркізі де Вільпарізіс неприступний, що вона вміла лише тонко жартувати з них і надавала своєму нерозумінню дотепну й гожу форму. Але незвичайний її розум і гожість ставали — в іншій площині, хоча у своєму розвитку вона доходила до невизнання найбільших мистецьких шедеврів, — істинно художніми вартостями. А такі вартості впливають на будь-яке становище в суспільстві, як висловлюються лікарі, хороботворчо і настільки деструктивно, що навіть найміцніше становище на превелику силу чинить йому опір не більше як кілька років. Що у художників називається розумом, те уявляється чистою претензійністю світським людям, бо вони не здатні піднестися до того рівня, з якого дивляться на все художники, бо їм неприступна та особлива втіха, яку відчувають художники, добираючи певного виразу або щось порівнюючи, тому спілкування з художниками втомлює їх, дратує і швидко породжує нехіть. А проте в розмові, а також у мемуарах, оприлюднених згодом, маркіза де Вільпарізіс виявляла гожість щиро світську. Переходячи повз великі події, вона не поглиблювала їх, а часом і не помічала, і з пережитого нею, змальованого, зрештою, влучно і чарівно, відсіяла всілякі дрібнички. Тим часом усякий твір, навіть не присвячений духовним пошукам, це виплід розуму, і, щоб передати в книжці або в мало чим відмінній від неї розмові повне вражіння легкодумства, вимагається певної поважносте, на яку особа надто легковажна просто нездатна. У деяких спогадах, писаних жінкою і проголошених справжніми шедеврами, окремі фрази вважаються взірцем легкости і зграбности, а я завжди думав, що для досягнення такої легкости авторка мусіла запастися неабиякими знаннями, мусила мати таку культуру, що може всіх ужахнути, і що ще молодесенькою дівчиною вона в очах подруг виглядала, мабуть, нестерпно занудною синьою панчохою. Зв’язок між літературним хистом і неласкою вищого світу такий очевидний, що досить нам вичитати в мемуарах маркізи де Вільпарізіс якийсь влучний епітет чи каскад метафор, як ми бачимо за ними низький, але крижаний уклін, який на сходах якоїсь ам-басади віддавала старій маркізі така снобка, як пані Леруа, що, може, загинала у маркізи дорогою до Ґермантів візитівку, але зроду не переступала порогу її вітальні з обави змішатися з нотарихами та лікарихами. Можливо, в ранній молодості маркіза де Вільпарізіс була синьою панчохою і, захоплена своєю наукою, пускала шпигачки, від яких не могла втриматися щодо світських людей, не таких освічених і не таких учених, як вона, а кусливих слів укушений не забуває.