Лише одна фізична величина, так звана ентропія, задає напрям часові. Ця величина належить термодинаміці, тобто теорії, в якій головними поняттями – крім ентропії – є температура, тепло і робота. За допомогою цих понять у ХІХ столітті геніальний фізик та інженер, який помер у віці тридцяти шести років, Ніколя Леонар Саді Карно, пояснив, як працює будь-який тепловий двигун, наприклад, паровий, бензиновий або якийсь інший, що перетворює тепло на механічну роботу. Тут не місце давати визначення ентропії або розглядати основні положення вчення про тепло. Достатньо наголосити, що також ентропія не дозволяє нам зрозуміти, чому в нашому досвіді ми так чітко розрізняємо між минулим і майбутнім.
Очевидно, час є щось більше, ніж це може пояснити фізика. За доволі незграбним визначенням Айнштайна, час – це те, що нам повідомляє годинник. Ми ж говоримо просто про процес вимірювання, результати якого у секундах, хвилинах або годинах пов’язані зі словом «час». Але з цього ми не знаємо ані того, що таке час, ані того, що криється в таємниці, яка описується словом «час».
Жодна природнича наука не може пояснити, чому ми можемо згадувати про минуле і чому – з очікуванням дивитися в майбутнє. Ці два аспекти часу виходять за межі тривіального вимірювання часу. І в майбутнє людина може вірити двома, цілковито різними способами.
Один спосіб вірити в майбутнє властивий тим, хто вірить у долю, хто пасивно, так би мовити, фаталістично очікує на майбутнє. Усе, вважає такий індивід, споконвічно визначене наперед. Нам лише здається, що наша воля є вільною і ми можемо робити вибір. Насправді ж, усе на Землі відбувається так само, як рух зірок. Ми всі в руках невблаганної долі. Хоча люди відчувають наявність своєї волі та виражають її. Однак ця воля з погляду того, хто вірить у долю, як і сама людина, включена в безмежно фундаментальніший порівняно з існуванням маленької людини космос.
Воля для того, хто вірить у долю, не є вільною. В архаїчній міфології всі наші дії, як і все, що відбувається в природі, залежить від Мойр, які плетуть, тчуть і прядуть долю геть усіх речей, включаючи всіх смертних і безсмертних. І коли грецькі філософи замінили міф на логос, вони зберегли цей погляд на речі: людина і людський рок тепер розглядалися на тлі хоча й позбавленого божественності, але зрозумілого і підпорядкованого логіці космосу. Проблема людини тепер полягає лише в тому, щоб знайти своє відповідне їй місце у світі.
Свобода, яку я відчуваю, коли, наприклад, припускаю, що можу просто за бажанням підняти правий середній палець або відмовитися від цього наміру, під кутом зору вірного пояснюється просто відчуттям відсутності як внутрішнього тиску, так і внутрішньої протидії. Тому я відчуваю себе вільним. Але в основі цього відчуття, так вважає той, хто вірить у долю, – самообман і помилка. Так, я справді хочу підняти середній палець на моїй правій руці, проте, стверджує той, хто вірить у долю, я не вільний, тому що насправді цей вольовий вибір зроблений не мною.
Альберт Айнштайн, ревний прихильник припущення, за яким наше майбутнє споконвічно є визначеним наперед, тож ми не в змозі уникнути своєї долі, висловив цю думку восени 1932 року, пояснюючи свою віру:
Я не вірю у свободу волі. Слова Шопенгауера: «Людина може робити те, що вона хоче, але не може хотіти того, чого вона хоче», – я згадую за всіх життєвих положень, і вони примирюють мене з діями людей, особливо коли вони є для мене болісними. Це усвідомлення несвободи волі захищає мене від того, щоб сприймати себе і моїх ближніх як індивідів, що здатні судити і діяти, надто серйозно, і від втрати почуття гумору.
Рудольф Бургер, глибокий філософ, також приймає аргумент Шопенгауера та Айнштайна і додає від себе:
Також не варто забувати, що поняття «свободи волі» первісно було введено не для того, щоб «звільнити» людину, а навпаки, щоб морально її обтяжити. Можливо, без цього поняття ми ставилися б до людини поблажливіше й дещо втратили б інтерес до її покарання; але безперечно ми б її краще розуміли. В іншому випадку (або, можливо, саме тому) «свобода волі» є просто «гарним відчуттям» (Вольф Зингер), що з необхідністю супроводжує наші необхідні вчинки і лестить нашому самолюбству; але розум швидко розсіює цю ілюзію.
Утім, не можна не погодитися з тим, що заперечення свободи волі підриває будь-яку мораль: якщо немає свободи волі, той, хто вдарив когось ножем, може незворушно виправдатися перед судом тим, що начебто нічого не міг із собою вдіяти. Так визначено природою, що він жорстоко встромив руку з ножем у тіло своєї колишньої коханої. Саме так герой Георга Бюхнера Войцек заявляє лікарю: «Але ж, пане доктор, якщо природа вимагає». Суддя, однак, карає вбивцю, незважаючи на його виправдання. Її присуд також визначений наперед космосом незалежно від того, що вона виносила рішення з внутрішньою згодою. Усе, що ми робимо чи не робимо, стає грою з маріонетками. Ми тільки думаємо, говоримо і робимо так, ніби ми обираємо між добром і злом. Насправді, як гадає той, хто вірить у долю, все вже за нас вирішено.