І оскільки під цим кутом зору жалітися на неминучу долю немає сенсу, Айнштайн стверджує, що найкраще – це спокійно дивитись у майбутнє, не «сприймати себе і моїх ближніх як індивідів, що здатні судити і діяти, надто серйозно» і не втрачати почуття гумору.
Однак є й інший спосіб віри у майбутнє: він властивий людям, які твердо переконані, що можуть думати, говорити й діяти як вільні люди. Вільні люди різко заперечують тим, хто вважає, буцімто перебувають у руках у долі. І вони добре обґрунтовують свої переконання, стверджуючи, що аргументи Шопенгауера, Айнштайна та їхніх епігонів щодо свободи волі як самообману побудовані на піску. Той, хто вірить у долю, як-от Айнштайн, виходить з того, що всі космічні процеси від Великого Вибуху та спалахів зірок до найменших подій мікросвіту підпорядковані закону причинності, логічному твердженню, що будь-яка подія у майбутньому має свою причину в минулому, а тому для свободи волі не лишається місця. Але це нічим не обґрунтоване припущення. Радше правильним є вочевидь протилежне! Фактично ми живемо в хаосі, в якому не тільки інколи, а й дуже часто трапляються речі в буквальному сенсі безпричинні. Лише в обмежених, обраних царинах наявний певний порядок, що дозволяє, виходячи з фактів минулого, робити прогнози на майбутнє. Наприклад, погода піддається прогнозуванню на декілька днів, проте на місячний період вона принципово, з математичною точністю не може бути розрахована. Ніхто ніколи не зможе точно визначити причину катастрофічного землетрусу в Лісабоні 1 листопада 1755 року. Навіть система планет, якщо ми говоримо про період в мільярди років, не детермінована у своєму русі.
Прихильників тези, що все в природі підпорядковане логічному закону причини й наслідку, можна порівняти з відвідувачами бібліотеки, всі книжки якої мали б їм щось повідомити. Однак бібліотека природи існує лише в невеличкому сегменті з усіх пізнавальних творів. Це Вавилонська бібліотека Хорхе Луїса Борхеса. Наші відвідувачі стоять лише перед невеличкою полицею, де відкрили для себе кілька змістовних творів, і у захваті гадають, що вся бібліотека – це космос. Насправді Вавилонська бібліотека – образ хаосу.
З визнанням того, що навколо нас не космос, який допускає раціональне розуміння, а хаос, який принципово не піддається розрахунку, твердження, що поняття свободи волі обов’язково є ілюзією, не має переконливих доказів. Може бути й інакше: людина з її логікою, її мисленням насамперед співвідноситься не з Всесвітом, а із самою собою. І лише в другу чергу вона може спробувати зрозуміти природу, немов би раціонально її збагнути, оперуючи поняттями причини і наслідку.
У зв’язку з цим вільна людина вірить у майбутнє зовсім інакше, ніж та, що вірить у долю. Історію буття треба розуміти не у перспективі Всесвіту, що нас оточує, а під кутом зору окремої людини, що вільно обирає кожну зі своїх дій. Вільна людина несе відповідальність за частину минулого, і саме це лежить в основі її совісті. Також вільна людина хотіла формувати частину майбутнього, і саме це лежить в основі її волі.
Виходячи з цього, віра у майбутнє є водночас вірою в те, що ми можемо формувати майбутнє. Ми ставимо перед собою цілі, яких хотіли б досягти, ми розробляємо проєкти, плани, ми інвестуємо, реалізуємо, доводимо до завершення. Одне слово, ми працюємо. «Праця підносить!» – таким є рефрен «Пісні праці», гімну австрійської соціал-демократії. «Праця, вона приводить у рух світ!» – цей рядок найвиразніше формулює віру в майбутнє, що формується працею.
«Є лише одна аристократія – аристократія праці», – написано готичним шрифтом під барельєфом у стилі соціалістичного реалізму на зведеному між першою і другою світовими війнами будинку у Відні поблизу знаменитого ринку «Нашмаркт». Що мали на увазі автори цього гасла під «аристократією праці»? Вочевидь вони надавали особливого значення слову «аристократія». Стара аристократія обмежувалася людьми, що вже давно не відповідали власному значенню цього поняття. «Аристократія» – синонім «благородства», і справді колись наївно вважали, що в золотий вік аристократи, що мали привілей жити незалежно від інших, безтурботно, забезпечено і самостійно визначати своє життя, водночас становили найшляхетнішу частину суспільства. Щонайпізніше у період Ренесансу «віддавна» начебто дарована богом вищість аристократії була поставлена під сумнів. Щонайпізніше в 1848 році стало зрозуміло, що факт народження в аристократичній родині – лишень проста випадковість. Насправді благородство – це плід роботи людини над собою. І аристократизм не має нічого спільного з благородством.