Залягла мовчанка. Сидячи під промінням призахідного сонця, капітан з цікавістю розглядав мовчазне прохолодне містечко.
— Охоче б оселився тут, — сказав він.
— А хто вам заважає?
— Ви мені не вірите?
— З ваших людей ніхто по-справжньому не може зрозуміти все це. Вони професійні циніки, їх не перевиховаєш. Навіщо вам повертатися до них? Щоб жити, як Джонсони? Купити собі такий вертоліт, як Сміти? Слухати не музику, а брязкіт монет у гаманці? Тут, в одному дворику, я знайшов запис старовинної марсіянської музики, їй, принаймні, п’ятдесят тисяч років. А вона все ще звучить. Такої музики ви в житті більше ніколи не почуєте. Залишайтеся й будете слухати. Тут є книги. Ви б могли їх читати.
— Це дуже привабливо, Спендер.
— Але ви не залишитеся…
— Ні, хоча я вам вдячний за пропозицію.
— Ви, звісно, не дасте мені спокійно жити. Доведеться вас усіх убити.
— Ви оптиміст.
— Я знаю, за що борюся, тому я сильніший. Нині у мене є те, що може замінити релігію. Це все одно, що заново вчитися дихати, читати книжки. А що може мені запропонувати паша цивілізація?
Капітан переступив з ноги на ногу й похитав головою:
— Шкода, що так виходить. Дуже шкода.
— Мені теж. Певно, вже час відвести вас назад.
— Мабуть, так.
— Капітане, вас я не вбиватиму.
— Що?!
— Я вирішив так з самого початку.
— Он як…
— Коли регата будуть мертві, може, ви зміните свою думку.
— Не зміню. В моїх жилах тече надто земна кров. Я б вам не простив.
— Навіть, коли б залишилися тут жити?
— Навіть тоді. Не знаю чому. Ніколи не думав про це.
Вони повернулися на місце зустрічі.
— Підете зі мною добровільно, Спендер? Пропоную востаннє.
— Дякую, не піду. — Спендер простягнув руку. — Маю до вас одне прохання. Якщо ваша візьме, зробіть мені послугу. Постарайтеся відтягнути колонізацію Марса хоч на півстоліття, дайте можливість попрацювати археологам. Обіцяйте мені.
— Гаразд.
— І останнє. Якщо комусь від цього стане легше — згадуйте про мене, як про людину, що одного погожого літнього дня схибнулась і так і не прийшла до тями. Може, вам буде легше…
— Я подумаю. Прощавайте, Спендер. Щасти вам.
— Дивний ви все-таки, — сказав Спендер, коли капітан рушив стежкою вниз.
Капітан повернувся до своїх сірих від пилу людей, що вже й не сподівалися його більше побачити. Він мружився на сонце і важко дихав.
— Є щось пити? — спитав капітан.
Хтось простягнув йому баклагу з холодною водою. Він ковтнув. Витер долонею рота.
— Усе гаразд, — сказав він, — Будьте обережні. Часу у нас вдосталь. Мені не потрібні жертви. Вам доведеться його вбити. Він не повернеться. Спробуйте покласти його одним пострілом. Не перетворюйте в решето.
— Я розчереплю йому голову, — погрозливо сказав Сем Паркхілл.
— Ні, тільки в серце, — відказав капітан. Перед очима в нього постало сильне, вольове обличчя Спендера.
— Я виб’ю йому паскудний мозок, — вперто повторив Паркхілл.
Капітан кинув йому баклагу.
— Ви чули мій наказ. Тільки в серце.
Паркхілл щось невдоволено пробурмотів.
— Ходімо, — сказав капітан.
Вони знову розсипались і побігли, то піднімаючись гарячими схилами, то пірнаючи в прохолодні, порослі мохом гроти. Часом перебігали небезпечні відкриті майданчики з кам’яними плитами, що пахли сонцем.
“Як гидко вдавати з себе мудрого, досвідченого, — думав капітан, — коли насправді ти не такий і не хочеш таким бути. Ненавиджу це відчуття правоти, коли в глибині душі я не певний, що правий. Хто ми, врешті-решт? Більшість? Більшість завжди права, адже так? Завжди непомильна, чи не так? Не схибить навіть раз у десять мільйонів років? Що ж таке ця більшість і хто в неї входить? Що в них на думці, як вони стали такими? Яким чином я потрапив у цю бісову більшість? Боже праведний! Що це — клаустрофобія? Страх перед натовпом? Просто здоровий глузд? Може одна людина бути правою, коли весь світ вважає правим себе? Не будемо думати про це. Будемо плазувати, метушитися і натискати на гачок. Отак”.