— А як обійти таке місце?
— Обійти не можна,— сказав Джем,— іноді воно заступає всю дорогу, але коли тобі неодмінно треба пройти, маєш сказати: «Ангел пречистий, смерть помине, геть забирайся, не чіпай мене». Тоді жар-пара не обкрутиться навколо тебе...
— Не вір жодному його слову,— сказала я.— Келпурнія каже, що все це негритянські казочки.
Джем грізно подивився на мене, але тільки й сказав:
— То ми сьогодні гратимем чи ні?
— Давайте покатаємось у колесі,— запропонувала я.
Джем зітхнув.
— Ти ж знаєш, що я вже великий і в колесо не влізу.
— Штовхатимеш.
Я побігла за будинок, витягла з-під ґанку стару автомобільну шину і прикотила в палісадник.
— Я перша.
Діл сказав, що першим буде він — адже він тільки-по приїхав.
Розсудив нас Джем: першою буду я, зате Діл кататиметься довше. І я, зігнувшись, залізла всередину шини.
До останньої хвилини я не догадувалася, що Джем образився за те, що я посміла з ним сперечатися про жар-пару, він терпеливо ждав нагоди, аби відплатити. І відплатив: щосили штовхнув колесо, і воно помчало по тротуару. Земля, небо, будинки — все злилося в шаленій круговерті, у вухах мені дзвеніло, я почала задихатись. Витягти руки, щоб загальмувати, не могла: вони були затиснуті між колінами і грудьми. Я сподівалася, що, може, Джем дожене і зупинить колесо або воно наскочить на щось на тротуарі. Чула, як Джем, біжучи навздогін, щось вигукував.
Колесо наскочило на купу жорстви, повернуло, перекотилося через дорогу, стукнулося об щось тверде, і я вилетіла на бруківку, як корок із пляшки. В голові наморочилося, мене нудило, я лежала на бруківці і трясла головою, потім ударила долонями по вухах, щоб перестало гудіти в голові, і почула голос Джема:
— Тікай, Всевидько! Швидше!
Я підвела голову і закам'яніла: переді мною були східці, що вели на веранду будинку Редлі.
— Швидше, Всевидько, тут не можна лежати!.. — кричав Джем.— Вставай!
Трохи отямившись, тремтячи всім тілом, я звелася на ноги.
— Візьми колесо! — волав Джем.— Давай його сюди! Ти що, очманіла?
Нарешті я відчула, що можу рухатись, і хоча ноги в мене ще тремтіли, побігла до хлопців.
— А колесо?! — загорлав Джем.
— Сам піди й принеси! — крикнула я.
Джем замовк.
— Піди й забери, воно зразу ж за ворітьми. Іди, ти вже одного разу навіть стіни торкнувся рукою, пам'ятаєш?
Джем люто глянув на мене, але робити було нічого. Він побіг уздовж тротуару, біля воріт на мить завагався, потім кинувся вперед і виніс колесо з двору.
— Бачила? — мовив урочисто і дещо зневажливо.— Нічого страшного. Чесно, Всевидько, ти іноді поводишся як дитина. Просто гидко!
Він ще дечого не знав, але я вирішила нічого йому не казати.
На ґанок вийшла Келпурнія і закричала:
— Ідіть пити лимонад! Швидше, поки не спеклися живцем під гарячим сонцем!
Так уже в нас було заведено: влітку щоранку, коли вже сонце підніметься височенько, пити лимонад. Келпурнія поставила на веранді глечик і три склянки, а сама пішла в своїх справах. Я знала, що Джем сердиться на мене, проте це не турбувало мене. Вип'є лимонаду — і знову повернеться добрий настрій.
Джем одним духом випив дві склянки, стукнув себе кулаком у груди і виголосив:
— Знаю, в яку гру будемо грати! Зовсім нова.
— Яка? — поцікавився Діл.
— Зветься Страхолюд Редлі.
Інколи Джема було видно наскрізь: він придумав це, аби переконати мене, що ніяких Редлі він не боїться, що він, мовляв, герой, а я — боягузка.
— Грати в Страхолюда Редлі? Як це? — запитав Діл.
Джем пояснив:
— Всевидько, ти будеш місіс Редлі.
— Це ще побачимо. Я думаю, що...
— В чому річ? — запитав Діл.— Ще й досі боїшся?
— А що як він вийде вночі, коли ми спимо?..— завагалась я.
Джем тільки свиснув.
— Всевидько, звідки йому знати, що ми робимо? До того ж мені здається, що його взагалі вже там нема. Певно, давно помер і його запхнули в димохід.
— Джем, давай ми з тобою будемо грати, а Всевидько хай тільки дивиться, якщо вона боїться.
Я знала, що Страхолюд нікуди не дівся, але довести не могла. Тому вважала за краще мовчати, бо знову скажуть, що я страхополох.
Джем розподілив ролі: я — місіс Редлі, я мала виходити і підмітати східці. Діл — старий Редлі, він ходив сюди-туди по тротуару і, коли Джем звертався до нього, тільки кашляв у відповідь. Джем, звичайно, був Страхолюдом: він ховається під східцями веранди і час від часу пищить та виє.