Нема нічого страшнішого, ніж загадково безлюдна вулиця. Тихо стоять дерева, змовкли пересмішники, зникли теслі з двору міс Моді. Містер Тейт чхнув, потім висякався. Зняв з плеча рушницю. У вікні парадних дверей з'явилося обличчя міс Стефані Крофорд, невдовзі підійшла міс Моді і зупинилася поруч. Аттікус поставив ногу на обніжок стільця і почав повільно розтирати долонею коліно.
— Ось він,— мовив Аттікус тихо.
Тім Джонсон вийшов із-за повороту і плівся дорогою, що огинала будинок Редлі.
— Дивись,— прошепотів Джем.— Містер Гек казав, що скажені собаки рухаються по прямій, а цей ледве плентає, і, здається, для нього завузька дорога.
— Схоже, що його нудить,— сказала я.
— Що б йому зараз не трапилося на дорозі, він не зверне.
Містер Тейт, прикривши долонею очі, подався вперед.
— Справді, він скажений.
Тім Джонсон посувався не швидше від черепахи, але не грався сухим листям, нічого не обнюхував, а несхибно тримався одного напрямку. Ніби його вела, підштовхуючи до нас, якась невидима сила. Було вже видно, як він здригався всім тілом, так кінь намагається одігнати від себе мух; пес то відкривав, то закривав пащу, його кособочило і все-таки тягло до нас.
— Він шукає місця, де померти,— сказав Джем.
Містер Тейт обернувся.
— Йому ще далеко до смерті, Джем, він ще й не починав здихати.
Тім доплентав до провулка за будинком Редлі і зупинився, певно, хотів зібрати останні проблиски свідомості, щоб вирішити, куди ж іти. Ступив ще кілька непевних кроків і тицьнувся у ворота Редлі, хотів обернутися, але не зміг.
Аттікус сказав:
— Гек, можна стріляти, поки він не зайшов у провулок. Бог його знає, кого він там зустріне. Кел, ідіть у будинок.
Келпурнія відчинила двері веранди і замкнула їх за собою на засув, потім передумала і лишила двері тільки на защіпці. Вона хотіла затулити собою щілину, але нам було все видно з-під її руки.
— Стріляйте, містер Фінч.
Містер Тейт подав Аттікусу рушницю. Мені і Джему стало недобре.
— Не гайте часу, Гек,— сказав Аттікус,— Стріляйте ви.
— Містер Фінч, тут треба з одного пострілу, без промаху.
Аттікус сердито похитав головою.
— Давайте, Гек. Він не ждатиме вас цілий день...
— Ради бога, містер Фінч, погляньте, де він стоїть. Схибиш — і вцілиш у будинок Редлі. А стрілець з мене нікудишній, ви ж знаєте.
— Та я вже років тридцять як не стріляв...
Містер Тейт мало не кинув рушницю Аттікусу.
— Буде чудово, якщо спробуєте зараз ви,— сказав він.
Наче в тумані, ми з Джемом побачили, як батько взяв рушницю і пішов на середину вулиці. Він ішов швидко, але мені здавалося, ніби він пливе під водою: час минав до болю повільно.
Коли Аттікус трошки підняв окуляри, Келпурнія прошепотіла:
— Господи милостивий, допоможи йому,— і затулила обличчя руками.
Аттікус зсунув окуляри на лоб, вони сковзнули і впали на землю. Було тихо, і я чула, як дзенькнули скельця. Аттікус потер рукою очі, підборіддя і швидко заблимав очима.
Тим часом Тім Джонсон все-таки щось збагнув: повернувся і поплентав вулицею далі. Ступив крок-два, зупинився, підняв морду і здерев'янів.
Здавалося, Аттікус, навіть не притуливши рушниці до плеча, натиснув на спуск.
Гримнув постріл. Тім Джонсон підскочив, упав на землю і завмер, лежав, наче брунатно-біла купка. Він так і не зрозумів, що сталось.
Містер Тейт сплигнув з веранди і побіг до будинку Редлі. Біля собаки зупинився, присів, повернувся і постукав себе пальцем по лобі над лівим оком.
— Взяли трошки праворуч, містер Фінч,— вигукнув він.
— Як завжди,— відповів Аттікус.— Був би у мене вибір, я б віддав перевагу дробовикові.
Батько нахилився, підняв окуляри, каблуком розтер на порох побиті скельця, підійшов до містера Тейта, зупинився і подивився на Тіма Джонсона.
Одні за одними відчинялися двері, вулиця поступово оживала. Вийшли з дому міс Моді і міс Стефані Крофорд.
Джем заціпенів. Я вщипнула його, щоб він опам'ятався, проте Аттікус, побачивши, що ми йдемо до нього, гукнув:
— Сюди не можна!
Містер Тейт усміхався, коли вони з Аттікусом повернулися до нашого двору.
— Я скажу Зібо, щоб забрав його,— мовив він.— А ви не так уже багато й забули, містер Фінч. Кажуть, чого раз навчишся, то вже не розучишся.
Аттікус мовчав.
— Аттікус...— озвався Джем.
— Чого тобі?
— Нічого...
— Приємно було дивитися на таку роботу, Фінч Несхибний.