Аттікус круто обернувся. Перед ним стояла міс Моді. Вони мовчки глянули одне на одного, і Аттікус сів у машину шерифа.
— Слухай-но, Джем,— сказав він,— не підходь близько до собаки, розумієш? Бо мертвий він не менш небезпечний, ніж живий.
— Гаразд,— відповів Джем.— Аттікус...
— Що, сину?
— Та так, нічого.
— Що з тобою, хлопче, ти розучився розмовляти? — сказав містер Тейт усміхаючись.— Ти хіба не знав, що твій батько...
— Годі, Гек, час повертатися до міста.
Коли вони поїхали, ми з Джемом пішли до Стефані Крофорд. Вона сиділа на ґанку і чекала, поки приїде Зібо на своєму сміттєвозі.
Джем був приголомшений. Міс Стефані сказала:
— Гм-гм, хто б міг подумати, скажений собака в лютому. А може, він і не скажений, просто так — дурний? Уявляю собі перекошену фізіономію Гаррі Джонсона, коли він повернеться з Мобіла і дізнається, що Аттікус Фінч застрелив його собаку. Б'юсь об заклад, собака просто десь набрався бліх...
Міс Моді зауважила, що міс Стефані заспівала б не такої, якби Тім Джонсон ще бродив по вулиці. Та скоро все з'ясується — голову Тіма пошлють у Монтгомері.
Поступово, хоч і невпевнено, Джем починав розмовляти.
— ...бачила його, Всевидько? ...бачила, як він стояв?.. Спокійний, ніби злився з рушницею... як швидко все у нього вийшло... а я десять хвилин цілюся, поки влучу...
Міс Моді злорадно посміхнулася.
— Ну, то як воно, міс Джін Луїзо, все ще думаєте, що ваш батько нічого не вміє? Все ще соромно за нього?
— Hi-i,— відповіла я покірно.
— Забула ще тобі сказати, що Аттікус не тільки грав на варгані, свого часу він був найкращий стрілець округу Мейкомб.
— Найкращий стрілець...— повторив Джем, ніби луна відгукнулася.
— Саме так, Джем Фінч. Гадаю, тепер ви іншої заспіваєте. Хіба не знаєте, що вашого батька прозвали Фінч Несхибний, коли він був хлопцем? Якщо, бувало, на «Пристані Фінча» він збивав чотирнадцять голубів з п'ятнадцяти пострілів, то скаржився, що даремно витрачає патрони.
— Він ніколи нам про це не розповідав,— промимрив Джем.
— Ніколи не розповідав? Та невже?
— Ніколи, мем.
— Цікаво, чому він ніколи не ходить на полювання? — запитала я.
— Я, певно, зможу тобі пояснити,— сказала міс Моді.— Твій батько передусім людина благородної душі. Вміння влучно стріляти — дар божий, талант, але щоб досягти вершини майстерності, треба ще багато працювати. Розумієш, стрільба — це не гра на піаніно чи щось таке. А може, вій облишив рушницю, бо зрозумів, що бог наділив його несправедливою перевагою над живими істотами. Я так думаю, що він вирішив не брати в руки рушницю без крайньої потреби, а сьогодні така потреба випала.
— Здається, він міг би пишатися,— сказала я.
— Нормальні люди ніколи не пишаються своїм талантом,— зауважила міс Моді.
Нарешті приїхав Зібо. Він дістав з машини вила, обережно підчепив ними Тіма Джонсона, кинув у кузов, потім полив з бідона якоюсь рідиною місце, де лежав пес.
— Поки що не підходьте сюди,— гукнув.
Коли ми повернулися додому, я сказала Джему, що в понеділок буде про що розповідати в школі. Але Джем відразу попередив:
— Всевидько, ти тільки не вихваляйся в школі.
— Що? А чому й ні? А чий ще батько стріляє так, як наш? На весь округ він один!
— Я думаю, коли б він хотів, аби ми про це знали, то розповів би нам. Якби він цим пишався, то не таївся б від нас.
— Може, він просто забув,— сказала я.
— Ні, Всевидько, тут інше, і ти цього не розумієш. Аттікус і справді вже старий, але мені байдуже, якщо він чогось і не вмів зробити, байдуже навіть, коли б він зовсім, зовсім нічого не вмів робити.
Джем підняв камінчик і, радісно збуджений, кинув його в гараж. Потім побіг за ним і, озирнувшись, вигукнув:
— Аттікус — джентльмен, достоту як я!
РОЗДІЛ XI
Ще дітьми ми з Джемом не мали звички забігати далеко від дому, але коли я вчилася вже в другому класі і ми вже не переслідували Страхолюда Редлі, то все частіше бували в центрі Мейкомба. Тепер нам доводилося йти повз будинок місіс Генрі Лафайєт Дюбоз. Обминути його, прямуючи до міста, було просто неможливо, хіба що зробити гак з добру милю. Незначні сутички з цією жінкою в минулому відбили у мене бажання зустрічатися з нею знову, але Джем сказав: повинна ж я все-таки стати колись дорослою.
Місіс Дюбоз жила самотньо з прислугою — молодою негритянкою — недалеко від нас, у будинку з терасою, до якої вели круті східці. Вона була вже стара і сиділа день у ліжку або в кріслі на колесах. Ходили чутки, що серед численних шалей і ковдр вона переховувала старовинний пістолет, ще з часів громадянської війни.