— Вона померла, сину,— сказав Аттікус.— Щойно.
— О,— сказав Джем,— Добре.
— Це справді добре. Принаймні більше не страждатиме. Вона довгий час хворіла. Знаєш, сину, що то в неї були за приступи?
Джем похитав головою.
— Місіс Дюбоз була морфіністкою,— сказав Аттікус.— Вона приймала морфій, щоб затамувати біль. Лікар приписав їй. Вона могла б приймати морфій до кінця своїх днів і не померла б у таких муках, але вона була людина непримиренного характеру...
— Як це? — запитав Джем.
Аттікус пояснив:
— Невдовзі до твоєї витівки вона попросила мене скласти їй заповіт. Лікар Рейнольдс сказав, що їй лишилося жити не більше кількох місяців. Всі її справи були в абсолютному порядку, але вона зауважила: «З однією справою в мене негаразд».
— З якою саме? — збентежено спитав Джем.
— Вона сказала, що хоче покинути цей світ нікому і нічим не зобов'язаною. Джем, вона тяжко хворіла, людина в її становищі може вдатися до якого завгодно засобу, аби полегшити страждання, і ніхто її не осудив би, але вона була іншої думки. Вона вирішила перед смертю перебороти згубний потяг до морфію, і як сказала, так і зробила.
— То це й було причиною її приступів? — запитав Джем.
— Так, саме це й було причиною приступів. Більшість з того, що ти читав їй, вона не чула, я певен. Вся її увага була прикута до будильника. Якби ти не попав до її рук, я все одно звелів би тобі ходити до неї і читати. Твоє читання, певно, трохи відвертало її увагу. Була й ще одна причина...
— І вона померла вільною і чистою?— запитав Джем.
— Як гірське повітря,— сказав Аттікус.— Майже до останньої хвилини не втрачала свідомості,— Аттікус усміхнувся,— і сварилася. З усіх сил кляла мене і віщувала, що до кінця своїх днів я тільки те й робитиму, що братиму тебе з тюрми на поруки. Вона веліла Джесі запакувати для тебе оцю коробку...
Аттікус нахилився, підняв коробку від цукерок і передав її Джемові.
Джем одкрив коробку. В ній на зволоженій ваті лежала прекрасна прозоро-біла квітка — камелія «гірський сніг».
У Джема очі мало не полізли на лоб.
— Стара карга, чого вона до мене присікалася! — закричав Джем і жбурнув квітку додолу.
Аттікус швидко підвівся і підійшов до Джема. Син схилив голову батькові на груди.
— Ну-ну, годі,— мовив батько.— Я думаю, що цим вона тобі сказала: тепер усе гаразд, Джем, усе гаразд. Ти ж знаєш, вона була жінкою благородною.
— Благородною? — Джем підняв голову. Він був червоний як рак.— І це після всього, що вона про тебе казала?
— І все-таки вона була жінкою благородною. Хоча її погляди на речі й не збігалися з моїми... це так, сину. Проте, я тобі вже казав, якби ти навіть проявив стриманість того вечора, я все одно послав би тебе до місіс Дюбоз, щоб ти почитав їй уголос. Я хотів, щоб ти уважніше придивився до неї, хотів, щоб ти побачив справжню мужність, щоб переконався, що не обов'язково мати в руках рушницю. Справжня мужність — це коли ти знаєш наперед, що не переможеш, а все одно борешся, борешся до кінця. Рідко перемагаєш, а все-таки часом перемагаєш. Місіс Дюбоз перемогла. Вона померла певна, що нікому нічим не зобов'язана. Це наймужніша людина, яку мені будь-коли доводилося бачити.
Джем підняв коробку від цукерок і жбурнув у вогонь. Потім підняв квітку. Я пішла спати, а він сидів і гладив пальцями пелюстки камелії. Аттікус читав газету.
ЧАСТИНА ДРУГА
РОЗДІЛ XII
Джемові сповнилося дванадцять років. Ладнати з ним стало нелегко: характер непостійний, настрій мінливий. А апетит — страшний. Весь час Джем огризається — не чіпляйся до мене! Я не витримала і спитала Аттікуса:
— Чи не солітер у нього?
Аттікус сказав, що ні, просто Джем росте. І я повинна бути терпляча і якомога рідше йому надокучати.
Перемінився Джем за останні тижні. Одразу після смерті місіс Дюбоз. Раніше він, здається, був радий, коли я супроводжувала його на ті щоденні читання. І враз у нього появилися нові, незрозумілі погляди, він почав їх нав’язувати мені, дійшло до того, що інколи він повчав мене, що і як робити. Одного разу ми посварились, і Джем крикнув:
— Пора вже бути людиною! Навчишся ти коли-небудь поводитися так, як належить дівчині?
Я розплакалась і побігла до Келпурнії.
— Ти не повинна засмучуватись із-за містера Джема,— почала вона.
— Міс-те-ра?!
— Так, містера, він уже майже дорослий.
— Не доріс він ще до містера,— сказала я.— Його треба відлупцювати, та нікому, а я не можу, бо мала.