Хоч війна між північними і південними штатами обминула Мейкомб, закон про відбудову та економічна розруха спричинилися до росту міста. Правда, воно росло, не розростаючись вшир. Нові люди з’являлися тут рідко. За традицією, молоді одружувалися в межах певного сімейного кола, а тому жителі Мейкомба ставали поступово трохи схожі одне на одного. Траплялося, що хтось повертався з Монтгомері чи Мобіла з жінкою-чужинкою, але це не більше ніж легенька хвилька на спокійній гладіні сімейної схожості.
Таким лишалося життя моїх земляків і в роки мого дитинства.
В Мейкомбі жителі ділилися на касти — явище закономірне, і суть місцевої кастової системи, на мій погляд, полягала в тому, що сучасне покоління, дорослі люди, які багато років жили поряд, добре знали одне одного: зовнішність, особливості характеру, навіть жести сприймалися як звичайна річ, що переходила з покоління в покоління і відточувалася часом. А звідси і деякі сентенції-вказівки, що ними керувалися люди в повсякденному житті: «Всі Крофорди мають звичку втручатися в чужі справи», «Кожен третій Мерівезер — меланхолік», «Делафілди не в ладах з правдою», «У всіх Б’юфордів така хода»; звідси висновок: перш ніж брати чек у Делафілда, довідайся в банку, чи він дійсний; міс Моді сутулиться, бо вона з Б’юфордів; що дивного в тому, що місіс Грейс Мерівезер потягує джин з пляшок від сиропу,— те саме робила і її мати.
Тітка Олександра відразу стала своєю людиною в Мейкомбі, але для нас з Джемом вона була чужа. Я не могла збагнути, як вона могла бути сестрою мого батька і дядечка Джека. Мені навіть спали на думку напівзабуті казочки Джема про підмінишів і про корінь мандрагори, якими в дитинстві мене лякав Джем.
Таке було загальне враження від першого місяця перебування тітки Олександри в нашому домі; з нами вона майже не розмовляла, ми бачили її тільки тоді, коли сідали за стіл, та ввечері, перед тим як іти спати. Було літо, і ми здебільшого гуляли надворі. А бувало, забіжиш додому напитися води, а в вітальні повно мейкомбських дам — сьорбають чай, шепочуться, махають віялами — і чуєш:
— Джін Луїзо, підійди-но сюди, привітайся з гостями.
Я входжу у вітальню і по тітці бачу, що вона вже шкодує, що покликала мене: я завжди вся в глині або в піску.
— Привітайся зі своєю кузиною Лілі,— сказала одного разу тітка, впіймавши мене в прихожій.
— З ким?
— Зі своєю кузиною Лілі Брук.
— Невже вона наша кузина? А я й не знала.
Тітка Олександра всміхнулася так, ніби щиро вибачалася перед кузиною і була обурена моєю поведінкою. Коли кузина Лілі Брук пішла, я вже знала, що мені це не минеться.
Шкода, що наш батько не вважав за потрібне розповісти нам докладно історію роду Фінчів, не прищепив своїм дітям почуття гордості. Тітка покликала Джема, він сів на диван поряд зі мною і насторожився. Вона вийшла і через деякий час повернулася з книжкою в темно-червоній палітурці, на якій було написано золотими літерами: «Роздуми. Джошуа Сент-Клер».
— Цю книгу написав ваш кузен,— сказала тітка Олександра.— Це була прекрасної душі людина.
Джем уважно оглянув з усіх боків невеличкий томик.
— Це той самий кузен Джошуа, якого довгий час тримали в божевільні?