Джем підвівся і, тихо ступаючи по килиму, подав мені знак іти за ним. Він завів мене в свою кімнату і зачинив двері. Обличчя в нього було серйозне.
— Вони полаялися, Всевидько.
Останнім часом ми з Джемом частенько сварились, але я ніколи не чула і не бачила, щоб з кимось сварився наш батько. Становище було не дуже приємне.
— Всевидько, не треба дратувати тітку, чуєш?
Я ще не встигла отямитися від того, що сказав мені батько, можливо тому не помітила нотки прохання в словах Джема і визвірилася:
— Ти, я бачу, починаєш мене повчати?
— Та ні, розумієш... у нього тепер і без нас клопоту немало.
— Який же в нього клопіт?
Я не помічала, щоб Аттікус був особливо заклопотаний.
— Та цей же Том Робінсон сидить йому в печінках...
Я сказала, що в Аттікуса ніякого клопоту нема. А судові справи нас ніколи не турбують, та й бувають вони один раз на тиждень і зовсім недовго.
— Це тому, що в твоїй голові довго нічого не тримається,— сказав Джем,— Дорослі — інша річ, ми...
Джем остаточно причислив себе до дорослих і так пишався, що це ставало нестерпним. Нічого не хотів робити, все читав або десь блукав сам один. Правда, книжки, як і раніше, давав мені, але тепер він більше виховував і повчав мене.
— Чого ти заносишся, Джем? Хто ти такий?
— Попереджаю, Всевидько, дратуватимеш тітку — я тебе... відшмагаю.
Це вже було занадто.
— Ах ти клятий, я тобі голову одірву!
Джем сидів на ліжку, я легко схопила його за чуприну і зацідила йому ляпаса, він дав мені здачі, я розмахнулася лівою, проте від удару в живіт одлетіла і розпласталася на підлозі. Насилу перевела дух, але це дрібниці, найголовніше, що він не відмовився від поєдинку. Отже, ми рівні.
— Подумаєш. Не дуже я тебе злякалася! — заверещала я і знову кинулася в атаку.
Він сидів на ліжку, у мене не було упору, і я налетіла на нього мов вихор,— била, штовхала, щипала як тільки могла. Чесний герць навкулачки перетворився в безладну колотнечу. Ми ще борюкалися, коли ввійшов Аттікус і розборонив нас.
— Досить! — сказав він.— Зараз же йдіть спати.
— А-га! — кинула я Джемові зловтішно. Його посилали спати тоді, коли й мене.
— Хто почав? — тихо спитав Аттікус.
— Це все Джем. Він заходився мене повчати. Невже я ще й Джема повинна слухати?
Батько всміхнувся.
— Давайте домовимося: ти слухаєш Джема, якщо він зуміє тебе переконати. Справедливо?
Тітка Олександра дивилась на нас мовчки, але коли вони з Аттікусом пішли по коридору, до нас долинуло:
— ...саме те, про що я тобі казала...
Зачувши ці слова, я і Джем зрозуміли: досить сваритися.
Наші кімнати були суміжні. Коли я зачинила двері, Джем сказав:
— На добраніч, Всевидько.
— На добраніч,— відповіла я тихенько, ввійшла в кімнату і в темряві попрямувала до вимикача. Біля ліжка я наступила на щось тепле і гладеньке, схоже на тверду гуму. Мені здалося, що воно живе, ворушиться.
Я ввімкнула світло і глянула на підлогу. Біля ліжка нічого не було. Я постукала до Джема.
— Чого тобі? — запитав він.
— Яка змія на дотик?
— Трохи шорстка, холодна. Наче порохом притрушена. А що?
— Здається, одна заповзла під моє ліжко. Ти можеш глянути?
— Жартуєш? — Джем одчинив двері. Він був у піжамних штанях. Не без задоволення я помітила сліди своєї роботи — губи у Джема напухли. Він швидко зрозумів, що я не жартую.
— Якщо ти думаєш, що мені дуже хочеться зустрітися під твоїм ліжком із змією, то помиляєшся. Зажди хвилинку.
Він побіг на кухню і приніс віник.
— Залазь на ліжко,— сказав Джем.
— Ти справді думаєш, що там змія? — поцікавилась я.
Це була подія. Підвалів під нашими будинками не було: вони стояли на кам’яних опорах на висоті кілька футів од землі, бувало, що змії заповзали в будинок, але траплялося це дуже рідко. Хто ж може дорікнути міс Рейчел Хейверфорд за те, що вона випиває щоранку скляночку чистого віскі — ніяк не здолає перебороти колись пережитий страх. Одного разу вона відчинила шафу у спальні, щоб повісити халат, і побачила на білизні гримучу змію!
Джем обережно провів віником під ліжком. Я теж нахилилася, зазирнула, чи не виповзає змія. Нічого не виповзло. Джем засунув віник далі.
— Хіба змії гарчать?
— Це не змія,— сказав Джем.— Це людина.