Містер Джілмер попросив Мейєлу розповісти присяжним своїми словами, що сталося ввечері двадцять першого листопада минулого року, своїми словами, будь ласка.
Мейєла мовчала.
— Де ви були того дня, коли сутеніло? — почав містер Джілмер терпляче.
— На ганку.
— На якому?
— У нас тільки один ганок, парадний.
— Що ви робили на ганку?
— Нічого.
Втрутився суддя Тейлор:
— Розкажіть нам, що сталося. Ви ж можете розповісти, як усе було.
Мейєла втупила в нього очі і розплакалася. Затуливши рот руками, вона голосно схлипувала. Суддя Тейлор дав їй поплакати, потім сказав:
— Досить. Кажи правду і нікого не бійся. Я знаю, що все тут для тебе незвичне, але боятися нічого і соромитися теж. Чого ти так злякалася?
Мейєла промимрила собі щось у долоні.
— Що таке? — запитав суддя.
— Його,— сказала вона і, схлипуючи, показала на Аттікуса.
— Містера Фінча?
Вона енергійно кивнула головою.
— Не хочу, щоб він і мене допікав так, як мого батька. Причепиться тобі — лівша, лівша...
Суддя Тейлор почухав сиву голову. Мабуть, йому вперше доводилося вирішувати таке важке питання.
— Скільки вам років? — запитав він.
— Дев’ятнадцять з половиною,— сказала Мейєла.
Суддя Тейлор покашляв і марно спробував говорити заспокійливо.
— Містер Фінч і не думав тебе лякати,— мовив до дівчини,— а коли б він навіть захотів це зробити, то я ж для того тут і сиджу, щоб цього не дозволяти. Ти вже доросла дівчина, сядь рівно і розкажи су... розкажи нам, що з тобою трапилося. Як умієш, так і розповідай.
— Може, вона дурнувата якась? — запитала я пошепки Джема.
Джем скоса подивився вниз, на свідка.
— Поки що важко сказати,— відповів він,— Дурнувата чи не дурнувата, а суддю розжалобити зуміла. А може, вона просто... словом, не знаю.
Заспокоївшись, Мейєла кинула на Аттікуса насторожений погляд і, звертаючись до містера Джілмера, почала говорити:
— Ну, я ж кажу, сер, я була на ганку, і... і він проходив мимо, і, розумієте, у нас на подвір’ї стояв старий шафанер, батько притяг звідкись на дрова... батько велів мені порубати його, а сам пішов у ліс, не знаю чого, я трохи квола була тоді, а тут він іде...
— Хто це «він»?
Мейєла вказала на Тома Робінсона.
— Будь ласка, висловлюйтесь конкретніше,— попросив містер Джілмер.— Секретар не може занотовувати до протоколу ваші жести.
— Отой,— сказала Мейєла.— Робінсон.
— Що було далі?
— Я й кажу йому: «Зайди, чорномазий, розрубай шафанер, дам п’ятак». Скільки там тієї роботи для нього — раз плюнути. Він зайшов у двір, а я пішла в хату по гроші, обернулась, а він переді мною і прямо на мене. Він ішов за мною слідом. Схопив мене за горло, почав лаятися всякими словами, непристойності казати... Я відбивалася, кричала, але він душив мене за горло. І бив мене...
Містер Джілмер зачекав, поки Мейєла трохи зосередиться: вона скрутила в мотузок свою мокру від поту хусточку, потім розгорнула і стала витирати нею обличчя — пожмаканою, брудною. Вона чекала на запитання містера Джілмера, але той мовчав, і вона вела далі:
— Він повалив мене на підлогу, придушив і... заволодів мною.
— А ви кричали? — запитав містер Джілмер,— Ви кричали, відбивались?
— Аякже! Кричала щодуху. Відбивалась і кричала з усієї сили.
— А що було далі?
— Далі я не все добре пам’ятаю, але пригадую: стоїть ваді мною батько і кричить: «Хто це тебе? Хто це тебе?» Потім я, здається, зомліла, а коли прийшла до пам’яті, містер Тейт підвів мене з підлоги і допоміг добратися до відра з водою.
Поступово у Мейєли з’явилася впевненість, проте не схожа на батькову. Він був зухвалий, вона — насторожено-улеслива, як кішка, що не спускає очей з нори і ледь помітно ворушить хвостом.
— Ви кажете, що відбивалися від нього що було сили? Руками і ногами? — запитав містер Джілмер.
— Ну ясно,— сказала вона достоту, як батько.
— Ви впевнені, що він таки заволодів вами?
Мейєла скривилась, і я злякалася, що вона знову заплаче. Але вона сказала:
— Він що хотів, те й зробив.
Містер Джілмер витер рукою свою лисину і цим нагадав, що день жаркий.