Чорна шкіра Тома почала блищати, він провів рукою по обличчю.
— Я питаю, куди ж поділися діти,— повторив Том,— а вона сміється... каже — всі пішли в місто морозиво їсти. Цілий рік збирала — і таки назбирала сім п’ятаків. От усі й пішли до міста.
Томові було ніяково, але не тому, що спітнів.
— І що ж ви їй на це сказали, Том?— запитав Аттікус.
— Я сказав приблизно так: це ви гарно придумали, міс Мейєла, а вона мені: «Ти так гадаєш?» Вона мене, певно, не зовсім зрозуміла. Я хотів сказати, що вона гарно придумала з грішми — назбирала і дітям такий дарунок зробила.
— Розумію вас, Том,— сказав Аттікус.— Відповідайте далі.
Ну, кажу, коли мені немає чого робити, то я піду, а вона каже, що робота є. Питаю, яка робота, а вона каже: стань он на той стілець і зніми ящик з шафанера.
— Не з того шафанера, що ви порубали?— запитав Аттікус.
Том усміхнувся.
— Ні, сер, це інший. Високий, до самої стелі. Я зняв ящик і хотів було злізти, коли вона... обхопила мої ноги... обняла мене, містер Фінч. Вона мене до того налякала, що я сплигнув, і стілець перекинувся... це єдине, що було перевернуто в кімнаті, містер Фінч, коли я звідти пішов. Клянуся богом.
— Що було після того, як ви перекинули стілець?
Том мовчав. Він не міг вимовити те, що мав сказати.
Глянув на Аттікуса, потім на присяжних, потім на містера Андервуда, що сидів навпроти.
— Том, ви присяглися говорити правду. Ви скажете нам правду?
Том розгублено провів рукою по губах.
— Що було далі?
— Відповідайте на запитання,— сказав суддя Тейлор. Третину сигари він уже зжував.
— Містер Фінч, я сплигнув із стільця, обернувся, а вона як накинеться на мене...
— Накинулася на вас? Почала бити?
— Ні, сер, вона... вона обняла мене. Обхопила мене обома руками.
Цього разу суддя Тейлор стукнув своїм молотком, у залі спалахнуло світло. Надворі ще було видно, але сонце вже не світило у вікна. Суддя Тейлор швидко навів лад.
— Що вона зробила далі?
У Тома пересохло в горлі.
— Вона стала навшпиньки і поцілувала мене в щоку. І сказала, що ніколи ще не цілувалася з чоловіками, то хоч чорномазого поцілує. А що з нею зробить батько — їй байдуже. Потім каже: «Поцілуй мене, чорномазий». А я їй: «Пустіть мене, міс Мейєла» — і хотів вибігти, але вона стала спиною до дверей і заступила мені дорогу. Щоб вийти, треба було відштовхнути її, але, містер Фінч, я не посмів цього зробити. Я сказав: «Пустіть мене!», і раптом містер Юел зазирнув у вікно та як почне кричати.
— Що він кричав?
Том Робінсон ковтнув слину і широко розплющив очі.
— Не можна цього казати... не можу... тут стільки людей, діти...
— Том, що він казав? Ви повинні повторити присяжним, що він казав.
Том заплющив очі.
— Він сказав: «Шльондра ти проклята, я тебе вб’ю!»
— Що було далі?
— Містер Фінч, я зразу втік звідти і більше нічого не знаю.
— Том, ви вчинили насильство над Мейєлою Юел?
— Ні, сер.
— Заподіяли їй якісь тілесні пошкодження?
— Ні, сер.
— Ви чинили опір її домаганням?
— Так, містер Фінч. Я опирався, але ж не міг застосувати силу, не хотів бути грубим, не хотів штовхати її.
Я подумала, що в манері триматися у Тома є щось спільне з Аттікусом. Тільки згодом, коли батько мені пояснив, я зрозуміла, в якому важкому становищі опинився Том: за всіх обставин він не має права вдарити білу жінку, а зробив би так — і йому кінець. Через те він і тікав, а коли побіг — виходить, винен.
— Том, повернемося знову до містера Юела,— сказав Аттікус.— Він вам казав що-небудь?
— Ні, сер. Може, що й сказав, але мене вже там не було...
— Досить,— різко перебив його Аттікус.— А те, що ви чули, кому він казав?