— Спальня має два вікна. Одне з них не заставлене меблями і проглядається повністю. Нижню частину іншого закриває бильце близько підсунутого до нього громіздкого ліжка. Перше вікно надійно замкнене на шпінгалети зсередини. Воно не піддалося жодним зусиллям тих, хто намагався його відчинити. В лівій частині його рами колись просвердлили великий отвір, і в ньому майже по шляпку сидить дуже товстий гвіздок. При огляді іншого вікна з'ясувалося, що і там в раму вставлений такий самий гвіздок; енергійна спроба підняти цю раму також не дала результату. Всі ці обставини переконали поліцію, що злочинці могли втекти тільки в цьому напрямку. Саме тому вона вирішила, що витягувати гвіздки й відчиняти вікна — то вже річ зайва.
Мій огляд був дещо прискіпливішим, а причину такої прискіпливості я тільки що пояснив: я був переконаний у необхідності довести, що вся ця, здавалося б, явна неможливість втечі насправді не є такою.
Тому я став міркувати апостеріорі, тобто у зворотному порядку. Припустімо, що вбивці дійсно втекли через одне з цих вікон. Якщо це так, то як вони змогли знову замкнути раму зсередини? А вони і виявилися замкненими. Це міркування — через свою очевидність — поклало край більш детальному поліцейському огляду саме цієї частини кімнати. Однак рами хтось таки замкнув. Отже, вони повинні зачинятися автоматично. Такий висновок був просто неминучим. Я зробив крок до незаставленого вікна, з деяким зусиллям витягнув гвіздок і спробував підняти раму. Як я і передбачав, вона не піддавалася жодним моїм зусиллям. Тепер я точно знав, що десь має бути потаємна пружина; і це підтвердження моєї здогадки переконало мене в тому, що принаймні припущення мої були правильними, незважаючи на досі нерозв'язану загадку з гвіздками. Невдовзі ретельний огляд виявив приховану пружину. Я натиснув її і, задоволений своїм відкриттям, не став піднімати раму.
Потім я встромив гвіздок на місце і уважно його оглянув. Якби хтось виліз через вікно, то він зміг би знову його замкнути, бо спрацювала б пружина; але неможливо було знову вставити на місце гвіздок. Висновок був очевидним і ще більше звужував сферу моїх пошуків. Вбивці, поза сумнівом, втекли через друге вікно. Тому, припустивши можливість того, що пружини в обох рамах були однаковими, я вирішив, що неодмінно має бути якась різниця між гвіздками або принаймні між тим, як вони кріпляться. Залізши на матрац, я перехилився через бильце і пильно придивився до другого вікна. Провівши рукою за обшивкою, я швидко намацав і натиснув пружину, котра, як я і припускав, була ідентичною своїй сусідці. Потім я поглянув на гвіздок. Це був такий же опецьок, як і перший, і, здавалося, вставлявся так само — майже по шляпку.
Ви скажете, що я розгубився; але якщо ви так гадаєте, то ви явно не зрозуміли суті індуктивного методу мислення. Вдаючись до спортивної термінології — я жодного разу не «втратив слід». Мій нюх жодного разу мене не підвів. Жодна ланка в ланцюжку моїх міркувань не мала похибок. Я простежив таємницю до її кінцевого результату, і цим результатом став гвіздок. Як я вже сказав, він у всьому був схожий на свого співтовариша в сусідньому вікні, але цей факт (хоч би як переконливо він виглядав) не означав абсолютно нічого порівняно з тим міркуванням, яке саме тут і саме в цю хвилину давало ключ до розгадки. «Напевно, тут щось не так із самим гвіздком», — подумав я і доторкнувся до нього; його головка з частиною тіла приблизно чверть дюйма завдовжки відокремилася і залишилася в моїх пальцях. Відламана раніше решта гвіздка стриміла в отворі. Злам був давній (бо його поверхня була вкрита іржею) і явно утворився в результаті удару молотком, який залишив частковий відбиток шляпки у верхній частині нижньої рами. Тепер я обережно вставив частину гвіздка з головкою в заглиблення, з якого я її перед цим витягнув, і створилося повне враження, що гвіздок цілий. Я натиснув пружину і потихеньку підняв раму на кілька дюймів; головка гвіздка піднялася разом з нею, продовжуючи міцно сидіти у своєму заглибленні. Я зачинив вікно, і знову виникло повне враження, що гвіздок неушкоджений.