— Але що це всі забули про Тома? Він удома останній вечір, не можна так.
— Та ну, мамо, — заперечив я. — Мені і так добре, я слухаю, що ви говорите.
Мама кивнула.
— Маю для тебе декілька слів. Залишся потім на кухні й побалакаємо.
Тож коли всі пішли нагору готуватися до сну, я вмостився в крісло біля каміну й терпляче чекав, що мені скаже мама.
Мама не з тих жінок, що розводять багато галасу. Спочатку вона не сказала нічого особливого — пояснила тільки, що дасть мені із собою в путь запасну пару штанів, три сорочки і дві пари майже нових шкарпеток, тільки по разу штопаних.
Я роздивлявся червоні жаринки в каміні й постукував ногою по кам’яних плитах на підлозі, поки мама розвертала своє крісло-гойдалку, щоб сісти до мене обличчям. Її чорне волосся помережало кілька сивих пасом, але поза тим вона майже не змінилася відтоді, як я ще був зовсім малий і ледве сягав до її колін. В очах її досі стояв яскравий блиск, і вся вона пашіла здоров’ям, хіба трохи бліда на обличчі.
— Нескоро ще нам із тобою випаде так поговорити, — сказала вона. — Ти ідеш із дому і починаєш своє життя — це важливий крок. І якщо маєш щось сказати або запитати — саме зараз настав час.
Мені нічого не йшло на гадку. Усі думки розгубилися. Від цих її слів мені защипало в очах.
Ми дуже довго мовчали. Чути було тільки, як я постукую ногами по кам’яній підлозі. Нарешті мама зітхнула.
— Що таке? — запитала вона. — Язика проковтнув?
Я стенув плечима.
— Не шарпайся, Томе, і послухай мене, — наказала мама. — Перше — ти готовий до завтрашнього дня і нової роботи?
— Не знаю, мамо, — зізнався я, пам’ятаючи Джекові жарти про друзів за гроші. — Із Відьмаками ніхто не хоче мати діла. Зі мною ніхто не дружитиме. Мені буде самотньо.
— Не так усе зле, як тобі здається, — заперечила мама. — Із учителем будеш говорити. Спочатку він буде тебе навчати, але з часом ви обов’язково станете друзями. Та й справ матимеш повно. Учитися доведеться багато. Не до самотності тобі буде. Хіба тобі самому не цікава така робота?
— Цікава, але мені страшно. Я би й хотів, але не знаю, чи до такого здатен. З одного боку, я би хотів подорожувати, побачити світ, але з другого — тяжко йти з дому. Я за вами скучатиму. І за домом.
— Тут ти не зостанешся, — відрізала мама. — Батько твій уже немолодий, йому тяжко на фермі. На другу зиму він передасть її Джекові. Еллі скоро народить першу дитину, а потім і другу, і третю. Зрештою, тут для тебе не лишиться місця. Краще звикай заздалегідь. Додому ти не повернешся.
У неї був такий різкий і холодний тон, що мені розболілося в грудях і горлі, аж дихати стало важко.
Я після цих її слів уже хотів просто піти, але вона ще не закінчила. Рідко коли вона стільки говорила за один раз.
— У тебе є робота, і ти будеш її робити, — наказала вона суворо. — І не просто робити, а будеш робити добре. Я вийшла за твого батька, бо він був сьомим сином. І народила йому шість синів, щоб зрештою народити тебе — сьомого. Ти — сьомий син сьомого сина. У тебе є дар. Твій новий вчитель ще не подався, але роки потроху беруть своє, і його час добігає кінця. Майже шістдесят років він ходив графством, виконуючи свій обов’язок. Робив те, що належить. Скоро настане твоя черга. І якщо не ти, то хто? Хто захищатиме простих людей? Хто боронитиме їх від зла? Хто убезпечить ферми, міста і села, щоб жінки з дітьми не боялися виходити на вулицю?
Я не знав, що їй на це відповісти, і не зводив на неї очі. Я ледве стримував сльози.
— Я в цьому домі всіх люблю, — сказала вона лагідніше, — але на ціле графство ти такий лише один. Такий, як я. Поки ти тільки хлопчик, тобі ще рости і рости, але ти сьомий син сьомого сина. У тебе є дар, у тебе є сила для такої роботи. Я знаю, що ти мене не підведеш і я ще буду тобою пишатися.
На цьому мама підвелася.
— Що ж, добре, що ми з цим розібралися. Біжи нагору і лягай спати. Завтра в тебе важливий день, набирайся сил.
Вона мене обійняла й лагідно мені всміхнулася, і я щосили бадьорився, щоб всміхнутися їй у відповідь, але, тільки-но зайшовши до себе в кімнату, сів на краєчку ліжка і довго думав про те, що вона мені сказала.
Мою маму поважають в усій окрузі. Вона про трави й цілительство знає більше за місцевого лікаря, і, коли щось не так із породіллю, повитуха завжди кличе її. Мама добре знається на складних пологах. Іноді діти народжуються ніжками вперед, але моя мама вміє ще в утробі правильно їх повернути. Десятки жінок у всьому графстві завдячують їй життям.
Принаймні так завжди каже тато, бо мама скромна й ніколи таким не хвалиться. Просто робить, що належить, і я знав, що і від мене вона цього очікує. Тому я хотів, щоб вона мною пишалася.