Шарлотта Бронте
Учитель
Глава I
Вступна
Днями, переглядаючи в ящику стола папери, я знайшов копію листа, якого надіслав рік тому старому шкільному приятелеві:
«Дорогий Чарльзе!
Гадаю, коли ти і я були в Ітоні, ані тебе, ні мене не можна було назвати вельми популярними: ти був саркастичним, спостережливим, практичним та холоднокровним; власний портрет не наважуся зобразити, але не пригадую, щоби він був особливо привабливим — чи не так? Який тваринний магнетизм привабив нас один до одного — цього не знаю; звісно ж, я ніколи не відчував до тебе нічого подібного до почуттів Пілада й Ореста;[1] і маю всі причини вважати, що й ти позбавлений будь-яких романтичних почувань щодо мене. Та все ж опісля занять ми часто гуляли разом і багато розмовляли; коли темою наших бесід були наші товариші чи шкільні вчителі, ми розуміли один одного; коли я переходив на вищі матерії, захоплювавсь якимось прегарним чи пречудовим предметом живої або неживої природи, твоя в’їдлива холодність мене не зачіпала. Я почувався недосяжним для неї ТОДІ — так само, як чуюся ТЕПЕР.
Я давно тобі не писав, а ще довше не бачив тебе. На днях, випадково взявши газету вашого графства, натрапив у ній на твоє ім’я. І почав згадувати старі часи, подумки перебираючи події, які відбулися, відколи ми розстались; отож сів і почав писати цього листа. Що ти робив відтоді, мені невідомо; але якщо захочеш, ти можеш дізнатись, як життя обійшлося зі мною.
Спершу, після закінчення Ітону, я зустрівся з дядьками по материнській лінії — лордом Тайндейлом і високоповажним Джоном Сікомом. Вони розпитували, чи ступлю я на шлях служіння церкві, й мій дядько — той, котрий аристократ, — у випадку, якщо я погоджуся, запропонував мені парафію в Сікомі, бо парафії тоді розподіляв він; натомість мій інший дядько, містер Сіком, натякнув, що коли стану ректором Сікому і Скайфа, мені дозволять узяти хазяйкою будинку та церковної парафії одну із шести моїх кузин, його дочок, котрі всі мені глибоко антипатичні.
Я відмовивсь і від парафії, і від шлюбу. Бути добрим священиком — хороша справа, але з мене вийшов би негожий духівник. Щодо дружини — навіть думка про те, щоби бути зв’язаним на все життя з однією зі своїх кузин, здавалася мені жахною. Вони всі, без сумніву, добре виховані й навіть гарненькі, але жодне виховання і ніякі їхні чари не зачепили в моїй душі й найтоншої струни. Я навіть подумати не міг про те, як проводитиму довгі зимові вечори у вітальні перед каміном парафіяльного будинку Сікому віч-на-віч з однією з них — наприклад, з величною й статуєподібною Сарою — о ні! — я буду поганим чоловіком і за таких обставин ще й кепським священиком.
Коли я відкинув пропозиції обох моїх дядечків, ті спитали, що маю намір робити, і я відповів, що хочу подумати. Вони нагадали мені, що я не маю статків і їх нізвідки чекати, й по довгеньких роздумах лорд Тайндейл суворо запитав, чи я, бува, не вирішив йти стопами свого батька та зайнятися торгівлею. Ні, подібних міркувань у мене не було. Не думаю, що склад мислення дав би мені змогу стати добрим торгівцем; мої смаки і честолюбство не сягають так далеко; але стільки презирства було у виразі обличчя лорда, коли він вимовив слово «торгівля», такий зневажливий сарказм вчувався в його тоні, що я раптово зважився. «Батько» було для мене лише ім’я, але мені не подобалося, коли це слово вимовляли так глумливо мені в обличчя. Поквапно, але чуйно я відповів: «Не можу вчинити краще, ніж наслідувати приклад батька; так, так, я стану торгівцем». Дядечки не заперечували; ми розсталися, відчуваючи взаємну відразу. Знову подумки повертаючись до тієї розмови, я переконуюся, що мав цілковиту слушність, скинувши тягар Тайндейлової опіки, але було нерозумно негайно підставити плечі під інший гніт, до того ж невідомий, який міг виявитися ще непідйомнішим.
Я відразу ж написав Едвардові — ти знаєш Едварда — єдиному моєму братові, старшому за мене на десять років і одруженому з багатою донькою фабриканта. На той час він був власником фабрики і справи, якою батько займався до банкрутства. Ти, певно, знаєш, що мій батько, колись багатий, наче Крез, незадовго до смерті збанкрутував, і після його кончини мати півроку жила в злиднях, а її аристократичні братики не допомогли, бо вона образила їх своєю спілкою з Крімсвортом, фабрикантом із -ширського графства. Наприкінці шестимісячного терміну вона привела на світ мене, а сама його полишила — вважаю, не надто про це жалкуючи, бо тут для неї було мало надії та підтримки.
Родичі батька взяли під опіку Едварда; так само, аж до моїх дев’яти років, вони опікувалися мною. Саме тоді з’ясувалося, що звільнилося місце представника нашого містечка у графстві округу; містер Сіком претендував на цю посаду. Мій дядько Крімсворт як справжній тямковитий комерсант скористався можливістю і написав пристрасного листа кандидатові, стверджуючи: якщо він та лорд Тайндейл не погодяться зробити щось для підтримки осиротілих дітей своєї сестри, він викриє їхню жорстоку поведінку й зробить усе, щоб містера Сікома не було обрано. Сей джентльмен і лорд Т. надто добре знали, що Крімсворти рішучі та безкомпромісні. Вони знали також, що ті мали вплив в окрузі X., тому під тиском обставин дядечки змушені були оплатити мені навчання. Мене послали в Ітон, де я й перебував десять років, і протягом усього цього часу ми з Едвардом жодного разу не бачилися. Коли він виріс, то взявся торгувати і займався своїм ремеслом з таким старанням, умінням та успіхом, що нині, у своїх заледве тридцять, він уже має солідні статки. Про все це мені відомо з нечастих коротких листів, які я отримував від нього три чи чотири рази на рік; усі листи містили ворожі випади на адресу сім'ї Сікомів та певні докори мені за те, що я жив на щедроти цього дому. Спочатку, ще хлопцем, я не розумів, чому, залишившись без батьків, я не мав бути вдячним дядечкам Тайндейлу та Сікому за свою освіту, але дорослішаючи та поступово дізнаючись про стійку ворожість і ненависть, яку вони виявляли до мого батька аж до його смерті й знаючи про страждання моєї матері — про всю кривду, заподіяну нашій сім’ї — саме тоді я відчув сором від залежності, в якій опинивсь, і прийняв рішення ніколи не брати й шматка хліба з рук, що відмовили в найнеобхіднішому моїй матері, котра опинилася при смерті. Саме такими почуттями я керувався, коли відмовився від парафії в Сікомі та від спілки з моєю сестрою-патриціанкою.
1
Тут і далі — прим, перекладача: Орест — у давньогрецькій міфології син Агамемнона й Клітемнестри, що із помсти за батька вбив матір та її коханця; Пілад — найкращий друг Ореста.