— Ви маєте бути мені вдячним, — такими були його перші слова.
— Чи ж так? — одповів я. — Сподіваюся, мій борг не дуже великий, бо я надто бідний, щоб обтяжувати себе будь-якими зобов’язаннями.
— То відразу оголосіть себе банкротом, бо цей борг — непідйомний. Увійшовши сюди, я побачив, що ваш вогонь майже вигорів, і надумав його розвести, для чого змусив вашу ледачу роззяву служницю залишитись і за допомогою ковальських міхів роздмухувати вогонь доти, доки він не розгорівсь як слід; тому скажіть мені «дякую!»
— Не раніше, ніж щось з’їм: я не здатний на подяку, допоки такий голодний.
Я подзвонив і замовив холодне м’ясо й чай.
— Холодне м’ясо! — вигукнув Гансден, щойно служниця зачинила двері. — Який же ви ненажера, чоловіче! М’ясо з чаєм! Та ви помрете від переїдання!
— Ні, містере Гансдене, — не помру! — я відчув потребу йому заперечити, бо був роздратований, голодний і лихий, побачивши його тут, а ще й недобрий від його незмінної різкості.
— Постійне переїдання робить вас дратівливим, — підмітив він.
— Звідкіля вам це відомо? — вимогливо запитав я. — Це так притаманне вам — висловлювати прагматичні судження, навіть не ознайомившись зі справою; а я сьогодні не обідав.
Мої слова були достатньо різкими і грубими, у відповідь Гансден поглянув мені в обличчя і розсміявся.
— Бідолаха! — жалібно протягнув він по невеличкій паузі. — Ви не обідали, чи не так? Що? Невже хазяїн не відпустив? Чи Крімсворт як покарання велів вам постити, Вільяме?
— Ні, містере Гансдене!
На щастя, цієї гнітючої миті принесли чай, і я відразу ж накинувся на хліб з маслом та холодну яловичину. Спустошивши таріль, настільки подобрішав, що дав зрозуміти містерові Гансдену: замість того, щоб витріщатися, він може приєднатися до мене за столом — звісно, якщо захоче.
— Але я зовсім не бажаю! — заперечив він і смикнув шнур дзвінка, повідомивши служниці, що бажає підрум’янену на вогні скибочку хліба з «водою з-під тоста».[9]
— І принесіть ще вугілля, — додав він, — містер Крімсворт бажає підтримувати чималий вогонь, поки я тут.
Коли його накази були виконані, він підсунув крісло до столу і сів навпроти мене.
— Отож, — вів далі Гансден, — гадаю, що ви тепер без роботи…
— Так, — відповів я і, несхильний видавати задоволення з цього приводу, зробив вигляд, ніби засмучений, а зовсім не радий тому, що сталося. — Завдяки вам. Крімсворт умить викинув мене з роботи: як я зрозумів, через якесь ваше втручання на зборах.
— А! Це! Він згадував про це? То він помітив, що я роблю знаки хлопцям? Що він казав про свого друга Гансдена — щось приємне?
— Крімсворт назвав вас зрадливим негідником!
— О, він ще мене не знає! Я з тих обережних людей, котрі не відразу себе проявляють; він щойно почав зі мною знайомитись і невдовзі зрозуміє, що я маю кілька чудових якостей — прекрасних якостей! Нема рівних Гансденам у викритті шахраїв; відвертий, безчесний негідник часто стає їхньою природною здобиччю — вони просто не можуть його проминути; ви щойно назвали мене прагматиком — це слово у нас фамільне; з покоління в покоління його вживали стосовно нашого роду: в нас ніби нюх на зловживання; ми вчуваємо негідника за милю; ми природжені реформатори, до того ж радикальні; для мене неможливо жити в одному місті з Крімсвортом, щотижня спілкуватися з ним, бути свідком його ставлення до вас (щодо вас, то я байдужий, але мене зачіпає кричуща несправедливість, з якою він порушував ваше природне право на рівність) — тож кажу, що для мене було неможливим опинитись у такому становищі й не відчути, як у мені орудують водночас ангели та демони нашого роду. Я керувався лиш інстинктом — протистояв тирану і розірвав кайдани.
Тепер уже монолог Гансдена мене зацікавив — тому, що ця промова відображала його характер і тому, що пояснювала мотиви вчинків; вона направду так мене заворожила, що я забував йому відповідати; мовчки сидів, розмірковуючи над безліччю питань, які породжували його слова.
— То ви мені вдячні? — знову запитав він.
Насправді я був йому вдячний, або майже вдячний, і цієї миті він мені навіть подобався, незважаючи на його proviso,[10] що він робив це не заради мене. Але людську натуру збагнути важко. Оскільки я не бажав ствердно відповісти на його пряме запитання, то відкинув усяку вдячність і заявив: якщо він очікує винагороди за своє заступництво, то нехай надіється на неї в кращому світі, бо тут йому її не бачити. У відповідь він обізвав мене «безсердечним аристократичним скнарою»; я, своєю чергою, звинуватив його в тому, що він відібрав у мене шматок хліба.