Це Бельгія, читачу. Погляньте! Й не називайте картину непоказною чи похмурою — бо такою вона не була для мене, коли я її вперше побачив. Полишивши Остенде не надто холодного лютневого ранку, я опинився на дорозі, що вела в Брюссель, й усе видавалося мені цікавим. Моє почуття радості жваво відгукувалося на все прекрасне, неперевершене, вишукане, витончене. Я був молодий, здоровий, утіхи та я були ще незнайомі між собою; мені не треба було потурати своїм природним слабкостям. Уперше я обіймав Свободу, і вплив її ласкавої усмішки й лагідних обіймів пожвавив моє життя, як сонячне світло та вологий західний вітерець — природу. Так, це був період, коли я відчував себе подорожнім, котрий уранці підіймається на пагорб, упевнений, що нагорі на нього чекає мальовничий світанок; його не бентежить, що підйом може бути незручним, стрімким і кам’янистим; він не відводить очей від вершини, зарожевілої, з позолотою — мандрівник упевнений у тому, що він нарешті побачить. Він знає, що зустріне сонце, колісниця якого вже прямує на схід, і легенький вітерець, який торкається щоки мандрівника, провіщає широку пряму дорогу, що пролягла поміж хмарами — м'якими, мов перли, й теплими, наче полум’я. Тяжка праця і труднощі були моїм таланом, але, підживлений енергією, підтриманий надіями — такими ж світлими, як і туманними — я більше не вважав свою долю важкою. Тепер я видирався на гору в непевному вранішньому освітленні; на шляху були галька, нерівності й зарості шипшини, але очі мої невідступно дивилися на зарожевілу вершину вгорі; уява була прикута до сліпучого небесного склепіння попереду, і я не думав ані про каміння під ногами, ні про шипи, що дряпали обличчя та руки.
Я часто із захопленням дививсь у вікно диліжансу (бо ж тоді залізниць і потягів ще не було). То що ж бачив? Розкажу вам усе по щирості: зелені, зарослі очеретом болота; родючі, але пласкі поля; оброблені лише на окремих ділянках, що робило їх схожими на дещо збільшені присадибні городи; смуги підрізаних дерев, сформованих, як живопліт, котрі облямовували лінію горизонту; вузькі канали, що плавно струменіли вздовж доріг; фарбовані фламандські ферми; ряд вельми брудних халуп; сіре безживне небо; розкислі дороги, вимоклі поля; заплакані від сирості дахи будинків; упродовж шляху мені потрапляли на очі зовсім негарні й маложивописні об’єкти, однак для мене все було прекрасним; й усе — дуже живописним. Я їхав увесь день, і хоча волога попередніх дощових днів ніби просочила всю країну, коли стемніло, дощ почався наново, і падав у непроглядній темряві; врешті моє око розрізнило вогники Брюсселя. Того вечора я не побачив міста — лише його вогні. Fiacre[11] доставив мене в готель X., де мені порадив зупинитися такий самий подорожній, як і я; повечерявши, я пішов спати, і спав сном мандрівника.
Наступного ранку, прокинувшись після тривалого та міцного сну з відчуттям, що все ще перебуваю в N. й побачивши, що надворі вже білий день, я подумав, що заспав і запізнився в контору. Але миттєве й болюче почуття загальмованості зникло і повернулось усвідомлення свободи; відхиливши білі завіси ліжка, я оглянув високу, незнайому мені кімнату; як відрізнялася вона від крихітного й тьмяного, хоча й не позбавленого комфорту покою, в якому я зупинявся на кілька ночей у Лондоні, чекаючи на відплиття пакетбота! Але я зовсім не збирався паплюжити пам’ять про ту тьмяну кімнату! Вона так само дорога моєму серцю, бо ж, лежачи в темноті та спокої тієї кімнати, я вперше почув величний дзвін собору святого Павла, котрий сповістив Лондону про настання півночі: чудово пам’ятаю лункі розмірені удари, сповнені безмежного спокою та сили водночас. Із маленького, вузького віконця тієї кімнати я вперше побачив купол собору, що нечітко вимальовувавсь у лондонському тумані. Думаю, що відчуття, які сколихнули в мені ті перші звуки й оті початкові враження, можна зазнати лише раз у житті. Зберігай їх як скарб, Пам’яте; запечатай в урни й постав ув особливі ніші!
Отож, я нарешті встав. Подорожні часто описують кімнати чужоземних помешкань як голі та незручні; я ж вважав, що моя кімната виглядає величною й привітною. І в ній були такі великі вікна — croisees,[12] що відчинялися, наче двері,[13] з широкими вставками із скла; величезне дзеркало стояло на моєму туалетному столику, й прекрасне люстро зблискувало над камінною полицею; фарбована підлога сяяла чистотою. Я одягнувсь і почав спускатися широкими мармуровими сходами, що викликали у мене благоговіння; таке саме враження справив і вестибюль з високими стелями, куди вивели мене сходи. На сходовій площадці я зустрів покоївку-фламандку: з дерев’яними сабо на ногах, у короткій червоній спідниці та блузці з набивного ситцю; обличчя широке, вираз надзвичайно тупий; коли я звернувся до неї французькою, вона відповіла фламандською — й не надто ввічливо; однак я вирішив, що вона чарівна — якщо й не вродою чи поводженням, то принаймні живописністю; вона нагадала мені жіночі фігури на полотнах голландських художників, котрі я бачив колись у Сіком Холі.