— Не знаю жодного місця в Брюсселі, — відповів містер Браун. — Хіба що ви хотіли б зайнятись учителюванням. Я знайомий з директором великого навчального закладу, де потрібний викладач англійської і латинської мов.
Хвилину-дві я розмірковував, а потім радо пристав на пропозицію.
— Це саме те, що мені потрібно, сер! — промовив я.
— Але, — застеріг він, — чи розумієте ви французьку настільки добре, аби викладати бельгійським хлопчакам англійську?
На щастя, я міг ствердно відповісти на це запитання; вивчаючи французьку у француза, я міг висловлювати думки зрозуміло, хоча й не надто вільно; також міг добре читати і пристойно писати французькою.
— Що ж, тоді, — продовжив містер Браун, — думаю, що можу пообіцяти вам це місце, бо месьє Пеле не відмовить професорові, якого я пораджу; прийдіть сюди ще раз о п’ятій, і я відрекомендую вас йому.
Слово «професор» збентежило мене.
— Але ж я не професор, — відповів я.
— О, — спохопився містер Браун, — професором тут, у Бельгії, називають учителя — оце й усе.
Заспокоївши таким чином своє сумління, я подякував містерові Брауну і підвівся. Цього разу вийшов на вулицю з легким серцем; завдання, яке намітив для себе на сьогодні, було виконане, і я міг дозволити собі кілька годин перепочинку. Тепер трохи роздивився довкола. Вперше помітив кришталеву прозорість повітря, глибоку синяву неба, чепурну чистоту побілених чи то пофарбованих у біле будинків; я зауважив, яка красива Рю Руайяль і, прогулюючись широким тротуаром, продовжував вивчати величні готелі, розташовані поблизу, аж поки загорожа, ворота та дерева парку, що постали перед моїми очима, не запропонували мені нову розвагу. Пам’ятаю, перед тим, як увійти в парк, я довго розглядав статую генерала Бейяра, а тоді піднявся високими сходами, що починалися відразу за нею, й поглянув на вузьку бічну вулицю, яка називалась, як з’ясував згодом, Рю Ізабель. Пам’ятаю, що моє око затрималося на зелених дверях великого будинку навпроти, де на мідній табличці красувався напис: «Pensionnat de Demoiselles».[14] Pensionnat! Пансіон! Ця назва викликала у мене неприємне відчуття; вона говорила про примус, несвободу. Дехто з demoiselles, externals[15] — без сумніву, ті, котрі приходили, а не жили в пансіоні — саме висипали з дверей: я пошукав серед них гарненькі обличчя, але щільно припасовані маленькі французькі капелюшки — капори приховували риси; за мить дівчата вже порозбігалися.
До п’ятої години я обходив значну частину Брюсселя, але рівно о призначеній годині був знову на Рю Руайяль. Мене вдруге провели у вітальню містера Брауна: він знову сидів за столом, але був не сам — коло каміна стояв якийсь джентльмен. Кілька слів знайомства — і я зрозумів, що переді мною мій майбутній працедавець.
— Месьє Пеле — містер Крімсворт; містер Крімсворт — месьє Пеле!
Ми обидва вклонилися, довершуючи церемонію. Вже не знаю, який у мене вийшов уклін — думаю, що звичайний, бо я був у спокійному погідному настрої та не відчував і натяку на те хвилювання, котре володіло мною при зустрічі з Едвардом Крімсвортом. Уклін месьє Пеле був винятково поштивим, але не театрально-перебільшеним і заледве французьким; потім ми всілися один навпроти одного. Дуже приємним, низьким та — зважаючи на мій слух іноземця — чітким та виразним голосом месьє Пеле повідомив, що щойно отримав від le «respectable М. Brown»[16] звіт про мої освіту й характер, і це позбавило його всіляких сумнівів щодо доречності мого працевлаштування викладачем англійської та латинської мов у його навчальному закладі; однак, суто формально він змушений поставити мені кілька запитань. Що і зробив; потім у хвалебній формі висловив задоволення відповідями. Далі виникло питання моєї платні; вона була встановлена у розмірі тисячі франків per annum[17] — окрім проживання та харчування.
— До того ж, — провадив далі месьє Пеле, — оскільки протягом дня ви матимете кілька годин, коли в моєму закладі ваших послуг не потребуватимуть, то зможете — з часом — отримати додаткові уроки в інших школах та використаєте вільний час із користю для себе.
Я подумав, що це дуже люб’язно з його боку і згодом переконався: умови, на яких мене винайняв месьє Пеле, справді доволі щедрі для Брюсселя: викладання в місті було вельми дешевим з огляду на велику кількість учителів. Відтак погодили, що я обійму нову посаду вже наступного дня, і ми з месьє Пеле розсталися.
То як він виглядав? І якими були мої перші враження від нього? Він мав років сорок; середнього зросту, радше худий, виснажений; обличчя бліде, щоки запалі, очі ввалилися; риси обличчя, приємні й правильні, справляли враження істинно французьких (бо месьє Пеле був не фламандцем, а французом — за походженням і за місцем народження); різкість рис, часто притаманна галльським обличчям, згладжувалась у нього м’якою блакиттю очей та меланхолійним, майже страдницьким виразом обличчя, котре було «fine et spirituelle».[18] Спеціально вживаю тут французькі слова, бо вони точніше, ніж англійські, передають особливості розуму, що проступали в його рисах. Загалом це була цікава та приємна особистість. Я лише не бачив у ньому жодних рис, типових для представника його професії, і побоювався, що як для директора школи він недостатньо рішучий та твердий. Принаймні зовні месьє Пеле абсолютно контрастував з моїм колишнім хазяїном, містером Едвардом Крімсвортом.