Ар’я сторожко роздивилася її.
— Це правда?
— Тут є правда.
— Але є і брехня?
— Є неправда, і є перебільшення.
Вона роздивлялася обличчя жебрачки весь час, поки тривала розповідь, але та не показала жодного знаку.
— Багатоликий Бог забрав дві третини статків твого батька, але не всі.
— Таки-так. Тут я перебільшила.
Ар’я задоволено вишкірилася, потім усвідомила, що шкіриться, і вщипнула себе за щоку. «Керуй своїм обличчям, — нагадала вона собі. — Посмішка — моя служниця, вона має з’являтися, коли я накажу.»
— А де збрехала?
— Ніде. Я збрехала, що збрехала.
— Справді? А зараз, часом, не брешеш?
Та перш ніж мала жебрачка встигла відповісти, до покою ступив лагідний чоловік з посмішкою на обличчі.
— Бачу, ти повернулася до нас.
— Бо на небі чорний місяць.
— Справді. То які ж ти знаєш три нові речі, що не знала, коли востаннє йшла від нас?
«Я знаю тридцять нових речей» — трохи не прохопилася вона.
— В Малого Нарбо не згинаються три пальці. Він хоче стати веслярем.
— Це добре знати. Ще?
— Алакво та Дерисрака посварилися і пішли з «Корабля», та гадаю, скоро повернуться.
— То ти гадаєш чи знаєш напевне?
— Гадаю, — зізналася Ар’я, хоча насправді була певна. Мартоплясам треба щось їсти, як усім. А Дерисрака з Алакво не мали того хисту, щоб винайнятися до «Блакитного ліхтаря».
— Таки-так, — мовив лагідний чоловік. — А що третє?
Цього разу вона не вагалася.
— Дареон мертвий. Чорний співець, що ночував у «Щасливому порті». Насправді він був утікачем з Нічної Варти. Хтось перетнув йому горлянку і зіпхнув у протоку, але забрав собі його чоботи.
— Добрі чоботи знайти нелегко.
— Таки-так. — Вона спробувала нічого не виказати обличчям.
— Цікаво, хто б міг таке зробити?
— Ар’я з дому Старк.
Вона роздивилася його очі, вуста, м’язи на щелепах.
— Ота дівчинка? Я гадав, її вже нема у Браавосі. А ти хто така?
— Ніхто.
— Брешеш. — Він обернувся до малої жебрачки. — Мені горло пересохло. Зроби ласку, принеси кухоль вина, а ще — теплого молока для нашої приятельки Ар’ї. Вона так несподівано повернулася до нас.
Дорогою через місто Ар’я питала себе, що лагідний чоловік скаже, коли почує від неї про Дареона. Може, розсердиться, а може, зрадіє, що вона подарувала співцеві дарунок Багатоликого Бога. Вона програвала розмову в голові з півсотні разів, наче мартопляс перед виставою. Але не гадала, що їй за те дадуть теплого молока.
Коли молоко принесли, Ар’я випила його до дінця. Напій трохи смакував паленим і лишав гіркоту на язику.
— Ходи спати, дитино, — сказав лагідний чоловік. — Зранку тобі належить служити.
Тієї ночі їй знову наснилося, що вона — вовчиця. Але сон був відмінний від інших. У цьому сні вона не мала зграї, а никала сама — перестрибувала дахами, тихо ступала берегами проток, скрадалася за тінями у тумані.
Наступного ранку вона прокинулася сліпою.
Семвел
«Коричний вітер» був корабель-лебідь з містечка Гончаки на Літніх островах, де чоловіки були чорні, жінки — гарячі й хтиві, а боги — чужі та чудернацькі. На кораблі бракувало септона — очолити молитву за упокій, а тому обов’язок цей випав Семвелові Тарлі. Навколо простерлося море; десь ген за ним лежав випалений сонцем південний берег Дорну.
Для промови Сем одягнув свій чорний стрій, хоча полудень був теплий і волого-задушливий, без жодного подиху вітерця.
— Сього дня ми проводжаємо добру людину… — почав він, але одразу відчув, що слова його зраджують. — Ні, велику людину. Маестра Цитаделі, скутого присягою та ланцюгом. Присяжного братчика Нічної Варти, уславленого вірністю. Коли ця людина тільки з’явилася на світ, їй дали ім’я звитяжця, що загинув надто молодим. Вона ж прожила довгі роки, але звитяг скоїла не менше. Не бувало на світі нікого мудрішого, лагіднішого та чуйнішого. На Стіні за час його служби змінився десяток князів-воєвод, і всі вони покладалися на його поради. Радив він і королям, і сам міг стати королем, та коли йому принесли корону, попрохав віддати її молодшому братові. Чи багато людей здатні на таке?