— То не забудьте зачинити за собою мої.
«Отакої… мала б знати, що відповіді великого маестра — такий самий непотріб, як він сам.»
Наступного ранку королева снідала з Томеном. Хлопчик здавався сумирним та поштивим — скидалося на те, що покарання Баша досягло бажаної мети. Вони з’їли яєшню з салом та підсмаженим хлібом, а потім — кілька червоних помаранчів, щойно привезених кораблем з Дорну. Син приніс із собою своїх кошенят. Спостерігаючи, як вони бавляться коло Томенових ніг, Серсея відчула полегшення. «З Томеном не трапиться ніякого лиха, поки я живу на світі.» Вона б охоче перерізала половину вестероського панства і весь простолюд, якби могла хоч за таку ціну убезпечити життя сина.
— Ходи з Джоселин, — наказала вона хлопчикові після сніданку.
А тоді послала по Кайбурна.
— Чи жива ще пані Фалиса?
— Чи жива? Авжеж. Лишень, так би мовити… не при найкращому здоров’ї.
— Розумію. — Серсея трохи поміркувала. — Оцей Брон… мені не дуже до смаку мати ворога так близько до себе. Але ж його влада походить від Лолиси. Якби ми могли показати людям старшу сестру…
— На превеликий жаль, — зітхнув Кайбурн, — пані Фалиса вже навряд чи здатна правити у Стокварті. Як, утім, і харчуватися самотужки. На моє задоволення, я дізнався від неї досить багато. Але корисна наука не далася без ціни. Маю надію, я не перетнув дозволених вашою милістю меж.
— Не перетнули.
Хай які наміри визрівали у голові королеви — для них, вочевидь, було запізно. Навіщо тепер перейматися тим, що не сталося, як гадалося? «Їй справді краще померти, — сказала собі Серсея. — Однак вона не бажає жити далі без чоловіка. Хай він був недолугий йолоп… але дурепа, схоже, плекала до нього прихильність.»
— Є інша справа. Минулої ночі я бачила жахливий сон.
— Таке час від часу стається з кожним.
— Сон стосувався однієї відьми, яку я відвідала ще дитиною.
— Лісової відьми? Переважно то цілком безпечні створіння. Трохи знаються на травах, трохи — на жіночих справах, а в іншому…
— Ця була інакша. Половина Ланіспорту тягалася до неї по трунки та пристріти. Вона була матір’ю дрібного князька — заможного купця, якого мій дід підніс до вельможного стану. Батько того князька здибав її на сході, коли торгував там. Дехто казав, вона його зачарувала — швидше за все, тими чарами, що кожна жінка має між стегнами. Зрештою, вона не завжди була така бридка на вид, якою я її бачила. Імені вже не пригадаю — щось таке довге, східне, чужинське. Простолюдці кликали її Маггі.
— Часом не «маегі»?
— Ви це так вимовляєте? Бабисько висмоктувало в тебе з пальця краплю крові, а тоді казало, що тобі принесе день прийдешній.
— Кровочари — найчорніша химородь, яка є на світі. Дехто скаже, що і наймогутніша теж.
Почуте Серсеї не сподобалося.
— Ця… маегі… проказала певні пророцтва. Спершу я з них посміялася, але… вона передбачила смерть однієї з моїх покоївок. На час віщування дівчисько було здорове, наче молода кобилка, віку мало одинадцять років, і у Скелі їй ніколи ніщо не загрожувало. Але невдовзі дівка впала у колодязь і потонула.
Мелара благала ніколи не згадувати вголос про речі, почуті тієї ночі у наметі маегі. «Якщо не говорити, ми скоро про все забудемо, і лишиться тільки поганий сон, — казала тоді Мелара. — А погані сни ніколи не справджуються.» Вони тоді були такі молоді… її слова здавалися майже розумними.
— Ви й досі тужите за подружкою дитинства? — запитав Кайбурн. — Чи не це турбує вашу милість?
— За Меларою? Та годі вам. Я вже не пригадаю, яка вона була з себе. Тут інша справа… маегі знала, скільки дітей я матиму, і також знала про Робертових байстрюків. За багато років до появи першого з них… вона вже знала. Вона обіцяла, що я стану королевою, але сказала, що прийде інша королева…— «Молодша, вродливіша, сказала вона.» — …інша королева, яка забере в мене все, що я плекаю і кохаю.
— І ви бажаєте, щоб пророцтво не справдилося?
«Палкіше за все на світі» — подумала королева.
— А чи можна завадити йому справдитися?
— Звісно, можна. Навіть не сумнівайтеся.
— Але як?
— Я певний, ваша милість знають, як.
І вона справді знала. «Я знала від самого початку, — подумала Серсея. — Навіть ще тоді, у наметі. «Якщо вона спробує, я накажу братові вбити її.»
Але знати, що робити — то одне, а вирішити, як саме — геть інше. Покластися на Хайме вона вже не могла. Раптова хвороба — ото було б щастя, проте боги рідко мали до неї таку ласку. «Який обрати спосіб? Ніж, подушку, келих сердешної погибелі?» Кожен мав свої недоліки. Коли уві сні помирає кволий старий, ніхто не згадує про його смерть вдруге. Але якщо мертвою в ліжку знайдуть шістнадцятирічну дівчину, незручних питань не уникнути. Окрім того, Маргерія ніколи не спала сама. Навіть після смертельного поранення пана Лораса її вдень і вночі оточувало вдосталь мечів.