— Що вам до того?
— Ти народився у Король-Березі.
Вимова хлопця не залишала в цьому сумнівів.
— Не я один. Там багато люду народилося.
Він пхнув меча у діжку дощової води, щоб остудити. Гаряча криця люто засичала.
— Скільки тобі років? — запитала Брієнна. — Чи жива твоя мати? А батько? Хто він був?
— Забагато питаєте. — Хлопець поклав меча. — Мати померла, а батька я не знав.
— То ти байстрюк.
Скидалося, що Гендрі це слово образило.
— Я лицар! І цей меч буде моїм власним, щойно закінчу.
«З якого дива лицар працює в кузні?»
— Ти маєш чорне волосся і сині очі, а народився у тіні Червоного Дитинця. Тобі ніколи не казали про твоє обличчя?
— А що в мене з обличчям? Хоч не таке бридке, як ваше.
— Ти, напевне, бачив короля Роберта у Король-Березі.
Він знизав плечима.
— Бачив, бувало. На турнірах, здалеку. Одного разу в Баелоровому септі. Золотаві розштовхали нас, щоб він зайшов. Ще якось я малим бавився коло Грязючної брами, а він повертався з ловів. Налиганий, як хлющ — ледве мене не задавив. Та хоч він був жирний п’яндиголова, все ж не такий паскудний король, як оті його синочки.
«Вони не його сини. Станіс казав правду того дня, коли зустрічався з Ренлі. Джофрі та Томен — не Робертові сини. А оцей хлопчина…»
— Послухай мене, — почала Брієнна… а тоді почула гучний і шалений гавкіт Пса. — Хтось наближається.
— То друзі, — буркнув Гендрі, анітрохи не стривожений.
— Чиї саме друзі?
Брієнна посунулася до дверей кузні, щоб визирнути під дощ. Хлопець знизав плечима.
— Скоро самі побачите.
«А чи хочу я їх бачити?» — подумала Брієнна. Перші вершники вже розбризкували копитами калюжі на подвір’ї. Між лопотінням дощу та гавканням Пса вона розібрала тихе брязкання мечів та кольчуг під подертими киреями. І заходилася рахувати вершників одного за одним, як вони прибували. «Два, чотири, шість, сім.» Дехто був поранений, судячи з постави у сідлі. Останній був здоровезний, дебелий, чи не вдвічі більший за решту. Коняка його, запалена і скривавлена, хиталася під вагою вершника. Всі інші нап’яли каптури від дощу, а цей — ні. Обличчя він мав широке, безволосе, біле, наче борозняк; круглі щоки вкривали чиряки і болячки.
Брієнна засичала, стиснувши зуби, і оголила Вірноприсяжця. «Забагато, — здригнулася вона про себе, — забагато їх.»
— Гендрі, — тихо вимовила вона, — знайди собі меча і броню. Це тобі не друзі. Вони нікому не друзі.
— Що ви таке кажете?
Хлопець підійшов і став поруч з ковальським молотом у руці. Коли вершники зістрибнули з коней, на півдні небом змигнула блискавка, і на пів-удару серця пітьма обернулася на ясний день. Блакитним сріблом зблиснула сокира, світло замиготіло на кольчугах та бляхах, а під темним каптуром переднього вершника Брієнна побачила залізний писок і два ряди сталевих зубів у лютому вишкірі.
Гендрі побачив їх теж.
— Він!
— Не він. Його шолом.
Брієнна намагалася не показати страху в голосі, та в роті пересохло, наче в пустелі. Вона добре уявляла собі, хто носить Хортів шолом. «Діти» — майнула в голові думка.
Двері до корчми розчахнулися. Під дощ виступила Вербичка, тримаючи в руках арбалета. Дівчинка щось кричала до вершників, але подвір’ям саме котився грім, у якому тонуло кожне слово. Та коли грім стишився, Брієнна почула від чоловіка у Хортовім шоломі:
— Пустиш стрілу — запхаю тобі арбалета в дірку і вгойдаю ним. А тоді вичавлю твої срані очі та примушу з’їсти.
Почувши люту жорстокість у його голосі, Вербичка затремтіла і відступила на крок.
«Семеро» — подумала Брієнна розпачливо. Що на неї чекало у бою проти сімох? Але який вона мала вибір? Не вагаючись, дівчина ступила під дощ з Вірноприсяжцем у правиці.
— Ану облиш її! Коли хочеш когось зґвалтувати, спробуй-но мене!
Розбійники обернулися, як один. Котрийсь зареготав, інший щось сказав невідомою Брієнні мовою. Білопикий велетень видав лиховісне сичання. Чоловік у шоломі Хорта почав сміятися.
— Та ти ще бридкіша, ніж я пам’ятаю. Я краще коняку твою вграю, ніж тебе!
— Коні, ось що нам треба, — мовив один з поранених. — Свіжі коні та харчі. За нами розбійники женуться. Дайте коней, і ми поїдемо. Вам ми нічого не зробимо.
— Дідька сраного! — Розбійник у Хортовому шоломі висмикнув з-за сідла бойову сокиру. — Хочу відрубати її срані ноги. Хай на пеньках поскаче, подивиться, як я малу арбалетницю гойдаю.
— Чим? — зневажливо докинула Брієнна. — Пелех казав: коли тобі носа різали, то й прутня не пожаліли.
Вона хотіла його розлютити — і домоглася бажаного. Ревучи прокльони, розбійник ринув на неї, розбризкуючи ногами калюжі. Решта не рухалася — бажала подивитися виставу. Брієнна подумки молилася, щоб саме так і сталося; сама вона теж застигла, мов камінь, чекаючи. На подвір’ї було темно, болото під ногами — слизьке та грузьке. «Хай він біжить до мене. З ласки божої, запнеться і впаде.»