Він нахилився уперед через стіл.
— Де мій Марк? Відповідайте! Що ви зробили моєму синові? Він був гостем на вашому семиклятому весіллі!
— І залишиться нашим почесним гостем, — відповів Едвин, — доки ви не доведете вашу вірність його милості королю Томену.
— П’ятеро лицарів і двадцятеро стражників поїхали з Марком до Близнюків, — продовжив Дудар. — Вони теж у вас гостюють, Фрею?
— Дехто з лицарів — так, можливо. Іншим дісталося те, що вони заслужили. Краще вам припнути вашого зрадницького язика, Дударю, якщо не хочете, щоб вам повернули спадкоємця шматками.
«В мого батька на радах такого не було» — подумав Хайме. Тим часом Дудар скочив на ноги.
— Повтори те саме з мечем у руці, Фрею! — загарчав коротун. — Чи ти вмієш лише гівном кидатися?
Гостре обличчя Фрея зблідло. Поруч із ним з місця підвівся Вальдер Водограй.
— Едвин — не людина залізного меча, Дударю… зате я — так. Якщо ви досі маєте що сказати, я охоче вийду надвір і вислухаю вас!
— Тут рада, а не війна! — мусив нагадати їм Хайме. — Сядьте хутко, ви обидва!
Жоден не ворухнувся.
— Негайно!
Вальдер Водограй сів на місце. Але князь Дудар так легко не вгамувався; він пробурмотів якусь лайку і швидкими кроками залишив намет.
— Чи не надіслати по нього варту, пане брате? — спитав Хайме пан Давен. — Хай притягнуть назад силоміць.
— Надішліть пана Ілина! — закликав Едвин Фрей. — Нам весь Дудар не потрібен, досить і голови.
Карил Ванс обернувся до Хайме.
— Голосом князя Дударя промовляє батьківське горе. Марк — його першонароджений син. Лицарі, що супроводжували його до Близнюків — всі до одного родичі та близькі друзі.
— Скажіть краще, всі до одного бунтівники та зрадники! — втрутився Едвин Фрей.
Хайме кинув на нього холодний погляд.
— Близнюки теж свого часу стали за справу Молодого Вовка, — нагадав він Фреям. — Потім ви його зрадили. Це робить вас удвічі зрадливішим за Дударя.
Хайме потай порадів, побачивши, як гидка усмішечка на вустах Едвина зів’яла і зникла. «Досить мені вже ради на один день» — вирішив він.
— Ми скінчили. Готуйтеся, панове. Почнемо приступ на світанку.
Панство один за одним залишило намет. З півночі дмухав сильний вітер; Хайме чув сморід Фреєвого табору за Перекатом. Через річку під високою сірою шибеницею стояла самотня постать Едмура Таллі з зашморгом на шиї.
Тітка вийшла з шатра останньою, ведучи за собою чоловіка.
— Пане небоже, — опирався Емон, — оця навала на мій панський стіл… цього не можна робити!
Коли він ковтав, яблуко його борлака стрибало вгору і вниз.
— Не робіть цього! Я… я вам забороняю! — Емон знову жував кислолист; рожева піна блищала на його вустах. — Замок мій, я маю писану грамоту! Самого короля печатка, малого Томена! Я — законний князь на Водоплині, я…
— Поки живий Едмур Таллі — ніякий ти не князь! — відрізала пані Генна. — Він надто м’який серцем, та й мізки в нього розім’якли, але поки живий, він становить загрозу. Що ти з цим робитимеш, Хайме?
«Загрозу становить Чорноструг, не Едмур.»
— Едмур — то мій клопіт, лишіть його мені. Пане Лайле, пане Ілине, якщо ваша ласка, ходімо зі мною. Час мені вже відвідати ту шибеницю.
Перекат був глибший і швидший за Червонозуб; найближчий брід лежав за чимало верст угору течією, а пором щойно вирушив з Вальдером Водограєм та Едвином Фреєм, саме коли Хайме з супутниками наблизився до річки. Чекаючи на його повернення, Хайме розповів про свій задум. Пан Ілин вислухав і плюнув у річку.
Коли трійця ступила з порома на північний берег, п’яна табірна дівка запропонувала Дужому Вепрові вдовольнити його ротом.
— Осьо, вдовольни мого друга, — штовхнув той її до пана Ілина.
Дівка, регочучи, обернулася до пана Ілина, замірилася поцілувати у вуста, упіймала погляд його очей і хутко зникла.
Між вогнищами пролягали грузькі стежки, де копита і чоботи перемішали розмоклу глину з кінським гівном. Усюди навколо Хайме бачив на щитах і прапорах башти-близнюки Фреїв, сірі на синьому, поруч зі знаками менших домів, що присягали Переїзду: чаплею Еренбродів, вилами Стогів, трьома гілочками омели князя Карлтона. Прибуття самого Крулеріза не лишилося непоміченим. Стара, що продавала паців з кошика, зупинилася витріщити очі, трохи знайомий обличчям лицар став на одне коліно, двійко стражників, що відливали у рівчак, обернулися і з несподіванки обісцяли один одного.
— Пане Хайме! — покликав хтось услід, та він закрокував далі, не обертаючись.