— Не маю сумніву, що ви впораєтеся ліпше за пана Гариса. — «Вміст мого нічного горщика впорається ліпше за пана Гариса.» — То ви згодні послужити престолові?
— Я… певно, що згодний. Ваша милість роблять мені велику честь.
«Більшу, ніж ти заслуговуєш.»
— Ви добре послужили мені юстиціарієм. І продовжите вірну службу… в тяжкі часи, що чекають попереду.
Побачивши, що Добромир зрозумів натяк, королева з посмішкою обернулася до співця.
— І вас теж варто винагородити за солодкі пісні, що ними ви присмачили нашу вечерю. Боги обдарували вас великим хистом.
Співець уклонився.
— Ваша милість дуже добрі.
— Не добра, — мовила Серсея, — лише правдива. Таена каже, вас кличуть Блакитним Бардом.
— Саме так, ваша милосте.
Співець мав на собі чоботи гарно вичиненого блакитного сап’яну, штани тонкої блакитної вовни. Каптан на ньому був світло-блакитного шовку з розрізами лискучого блакитного єдвабу. Він навіть волосся пофарбував блакитним, на кшталт тирошійців — довге і кучеряве, воно спадало на плечі й пахкотіло, наче скупане у трояндовій воді. «З блакитних троянд, без сумніву. Ну хоч зуби він має білі — і на тім дяка.» Зуби співець мав рівні та гарні, жодного кривого чи гнилого.
— Ви маєте інше ім’я?
На щоках співця з’явилася рожева барва.
— Хлопчиною я звався Гаком. Селянам-плугарям таке ім’я пасує, але співцеві…
Очі Блакитний Бард мав того самого кольору, що й Роберт. Вже за це вона його ненавиділа.
— Легко зрозуміти, чому ви є улюбленцем пані Маргерії.
— Її милість теж дуже добрі. Кажуть, я дарую їм велику насолоду.
— О, я цього певна. Можна подивитися вашу лютню?
— Коли ласка вашої милості.
За чемністю почулося легке занепокоєння, але лютню він віддав — королеві у проханні не відмовляють.
Серсея смикнула струну і посміхнулася, почувши її звук.
— Солодко і сумно. Наче у коханні. А скажіть-но мені, Гаку… ви вперше лягли з Маргерією в ліжко перед її весіллям з моїм сином чи вже після?
Якусь мить він нічого не розумів. А коли втямив, то вирячив очі.
— Вашу милість хтось обманює. Присягаюся, я ніколи…
— Брехня!
Серсея щосили загилила лютнею співцеві поперек обличчя. Фарбоване дерево вибухнуло дощем друзок і трісок.
— Князю Ортоне! Покличте мою сторожу і заберіть цю огидну істоту до підземелля!
Обличчя Ортона Добромира спітніло з жаху.
— Та це ж… небачена річ… він зважився спокусити королеву?!
— Боюся, чи не сталося навпаки. Так чи інакше, він є зрадником. Далі хай співає своїх пісень князеві Кайбурну.
Блакитний Бард пополотнів.
— Ні! — Кров капотіла з його губи, розсіченої лютнею. — Я ніколи…
Коли Добромир ухопив його за плече, співець заверещав:
— Мати, змилуйся, ні-і-і!
— Я тобі не мати, — відповіла йому Серсея.
Навіть у чорному підземеллі вони довго чули від нього лише заперечення, молитви та благання змилуватися. Невдовзі кров бігла йому підборіддям з вибитих і зламаних зубів; співець тричі змочив свої сині штани, але й далі брехливо наполягав, що ні в чому не винний.
— Чи можливо, що ми схопили не того співця? — запитала Серсея.
— Все можливо, ваша милосте. Але не бійтеся. Ця людина у всьому зізнається ще до ранку.
Внизу, в підземеллі, Кайбурн носив на собі вовну грубого плетіння і шкіряний фартух коваля. Блакитному Бардові він сказав лагідним, співчутливим голосом:
— Даруй сторожі за їхню грубість. Ніхто не навчив їх чемних звичаїв. Ми лише хочемо дізнатися від тебе правду.
— Я сказав вам усю правду, — схлипнув співець.
Залізні кайдани міцно тримали його на холодній кам’яній стіні.
— А ми певні іншого.
Кайбурн тримав у руці бритву, чиє лезо тьмяно блищало у світлі смолоскипів. Нею він почав зрізати з Блакитного Барда одяг, доки на голому тілі не лишилися самі високі блакитні чоботи. Серсея звеселилася, побачивши рясну брунатну кущавину між його ніг.
— Ну ж бо, розкажи, як ти розважав малу королеву! — наказала вона.