— Я ніколи… я співав, та й усе, співав і грав. Її панянки вам розкажуть. Вони завжди були з нами. Сестри у перших.
— Котру з них ти спізнав тілесно?
— Жодну! Я ж лише співець. Благаю вас!
Кайбурн мовив:
— Ваша милосте… можливо, цей бідолаха лише співав для Маргерії, поки вона бавилася з іншими коханцями?
— Ні! Благаю! Вона ніколи… я співав, лише співав…
Князь Кайбурн пробіг долонею по грудях Блакитного Барда.
— Чи брала вона твої соски до рота під час любощів?
Він узяв один із них великим і вказівним пальцями та добряче крутнув.
— Дехто з чоловіків таке полюбляє. Соски в них такі ж чутливі, як жіночі.
Зблиснула бритва, співець заверещав. На його грудях заплакало кров’ю мокре червоне око. Серсеї стало млосно. Якійсь частці душі закортіло відвернути очі, заплющити їх, припинити усе. Але вона була королевою, а перед нею висів зрадник. «Князь Тайвин очей би не відвернув.»
Зрештою Блакитний Бард розповів їм усе своє життя аж до перших іменин. Його батько був бондарем, і малого Гака вивчив своєму ремеслу, та коли хлопчина підростав, то знайшов у собі схильність робити лютні замість барил. Коли йому було дванадцять, він утік з дому разом з гуртом мандрівних музик, яких почув на ярмарку. Він об’їздив половину Обширу, а потім прибув до Король-Берега у сподіваннях вислужити милість при дворі.
— Милість? — засміявся Кайбурн. — Отак це тепер називають жінки? Боюся, друже, ти вислужив її забагато… і не в тої королеви. Бо справжня королева стоїть перед тобою.
«О так.» Серсея покладала всю вину на Маргерію Тирел. Якби не вона, Гак прожив би довге плідне життя, бринькав би собі пісеньки, тішився доньками рільників та свинопасів. «Лише її змови та зради змусили мене до цього жахіття. Вона заплямувала мене своїми гріхами.»
До світанку в високих чоботях співця хлюпала його кров. Зате вони дізналися, як Маргерія пестила себе, спостерігаючи, що її сестри роблять йому вустами. Іншим разом він співав їй, поки вона вдовольняла свою хіть з іншими коханцями.
— Хто вони були? — завимагала королева, і Гак-неборак назвав пана Таллада Високого, Ламберта Червонокрута, Джалабара Ксого, близнюків Рожвинів, Ознея Кіптюга, Гуго Стрімчака і Лицаря Квітів.
Серсея відчула незадоволення. Плямувати ім’я переможця Дракон-Каменя вона не зважувалася. Та й не повірить такій брехні жодна людина, що знає пана Лораса. Рожвинів замішувати теж не можна. Без Вертограду та його кораблів держава не мала надії здихатися того Еурона з його воронячим оком і клятими залізняками.
— Ти лише плюєш нам у обличчя імена чоловіків, які чув у її покоях. А нам потрібна правда!
— Правда…
Гак зиркнув на неї єдиним блакитним оком, яке йому лишив Кайбурн. Кров надималася пухирями у дірках, що лишилися замість передніх зубів.
— Я, напевне… щось не те пригадав…
— Горас і Гобер тут ні до чого, адже так?
— Ні до чого, — визнав він. — Їх там не було.
— Що ж до пана Лораса… я упевнена, Маргерія щосили намагалася приховати свої походеньки від чесного та відважного брата.
— Саме так. Я тепер згадав. Якось я мусив ховатися під ліжком, коли до неї приходив пан Лорас. «Він не повинен дізнатися» — так вона казала.
— Оця пісня мені більше до смаку.
Славне і могутнє панство у цій справі краще не згадувати. Щодо решти… Пан Таллад був заплотний лицар, Джалабар Ксого — вигнанець і жебрак, Стрімчак — лише один з охоронців малої королеви. «А Озней — вишенька на пирозі.»
— Я знаю, як тобі полегшало, коли ти сказав правду. Ліпше тобі міцно її пам’ятати, коли Маргерію приведуть до суду. Якщо ти там знову почнеш брехати…
— Не почну! Я скажу всю правду! А потім…
— Потім тобі дозволять вдягти чорне. Даю в тім своє слово. — Серсея обернулася до Кайбурна. — Подбайте про його рани. Вимийте, перев’яжіть, дайте макового молочка від болю.
— Ваша милість дуже добрі. — Кайбурн кинув скривавлене лезо у відерце з оцтом. — Але Маргерія може зацікавитися, куди подівся її бард.
— Співці з’являються і зникають. Такий вже їхній перемінливий норов. Це кожен знає.
Поки Серсея дерлася темними кам’яними сходами з темних кам’яних мішків, то геть засапалася. «Треба відпочити.» Добувати правду — тяжка праця. А що мало бути далі — того вона навіть страхалася. «Я маю бути сильною. Те, що я маю зробити — заради Томена і держави.» Шкода, що Маггі-Жаба вже померла. «Сцяти я хотіла на твоє пророцтво, стара курво. Хай мала королева і молодша за мене, але ніколи не була вродливіша, а скоро буде мертва.»
Пані Добромир чекала у опочивальні. Стояла глупа ніч; до світанку лишалося менше часу, ніж минуло від сутінок. Джоселин та Доркас спали, але Таена чекала нашорошена.