— Я не хотіла їй жодної шкоди! — наполягала Аріана. — Якби не втрутився Гота…
— …ти б коронувала Мирцелу королевою і підняла бунт проти її брата. Тоді замість вуха вона втратила б голову.
— Лише якби ми програли.
— Якби? Правильне слово буде «коли». З усіх семи королівств Семицарства у Дорні живе найменше людей. Юний Дракон щедро прибрехав про чисельність нашого війська, коли писав свою книжку, бо хотів зобразити своє завоювання величнішим. Нам теж до смаку поливати посаджене ним зернятко і змушувати ворогів думати, що ми сильніші, ніж є. Проте жінці великокняжого роду личить знати правду. Відвага — погана заміна числу. Дорн не може сподіватися перемогти у війні проти Залізного Престолу. Тільки не наодинці. Але ти нам подарувала, вельми імовірно, саме війну. Пишаєшся?
Великий князь не дав їй часу відповісти.
— То що мені з тобою робити, Аріано?
«Пробачити» — кортіло їй сказати, але батькові слова ранили надто глибоко.
— Робіть те, що робите завжди. Нічого!
— Ти не полегшуєш мені тяжку справу — проковтнути мій гнів.
— А ви не ковтайте, бо ще вдавитеся!
Великий князь не відповів.
— Розкажіть краще, як ви дізналися про мій задум.
— Я — великий князь дорнійський. Люди шукають моєї ласки.
«Хтось доповів.»
— Отже, ви знали, і все ж дозволили нам утекти з Мирцелою. Навіщо?
— То була моя помилка, що виявилася згубною. Ти моя донька, Аріано. Маленька дівчинка, що прибігала до мене, коли заб’є колінку. Я не міг змусити себе повірити, що ти проти мене змовляєшся. Я мав дізнатися напевне.
— Тепер ви дізналися. А я хочу знати, хто мене виказав.
— Я б теж хотів, якби був на твоєму місці.
— То ви мені скажете?
— Не бачу жодної причини це робити.
— Гадаєте, я сама не з’ясую?
— Спробуй, я не заважатиму. Скоро ти припиниш довіряти будь-кому, всім навколо… а трохи недовіри — це корисно для князівни. — Великий князь Доран зітхнув. — Ти розчарувала мене, Аріано.
— Ґава кряка на крука, чорним пір’ям доріка. Ви розчаровуєте мене вже багато років, батечку.
Вона не хотіла казати так відверто, але слова вирвалися самі. «Ну ось я і сказала.»
— Знаю. Я надто слабкий, надто згідливий, надто обережний, надто поблажливий до ворогів. Утім, зараз і тобі не завадила б часточка моєї м’якості. Ти мала б молити мене про пробачення замість сварити і гніватися.
— Я молю лише за друзів.
— Така шляхетність.
— Вони це вчинили з любові до мене! І не заслуговують зогнити у Сірій Скруті!
— На диво, я з тобою згоден. За винятком Темної Зорі, всі твої заколотники — лише дурні діти. І все ж це не гра в цивасу, де за столом нікому ніщо не загрожує. Ти з друзями зіграла у зраду, і я міг би стяти їм голови.
— Могли б, але не стяли. Дейн, Далт, Сантагар… ні, ви не насмілитеся зробити такі доми своїми ворогами.
— Те, на що я насмілюся, тобі й не снилося… проте облишмо поки що. Пана Ондрея відіслано до Норвосу служити твоїй матері протягом трьох років. Гарин проведе наступні два роки в Тироші. Від його родичів серед сиріток я отримав гроші та заручників. Панна Сильва не покарана, але їй саме час вийти заміж. Батько відіслав її кораблем на Зелен-Камінь до нареченого, князя Естермонта. Що до Ариса Дубосерда, він сам обрав свою долю і зустрів її сміливо. Лицар Королегвардії… що ти з ним зробила?
— Вграла його в ліжку, пане батьку. Ви ж наказали мені розважати наших вельможних гостей. От я і розважила.
Великий князь зачервонівся лицем.
— І цього було досить?
— Я сказала йому, що коли Мирцела стане королевою, то дасть нам дозвіл побратися. Він хотів узяти мене за дружину.
— Бачу, ти зробила все можливе, щоб утримати його від порушення обітниць, — зауважив батько.
Тепер настала її черга зашарітися. Зваблення пана Ариса забрало майже півроку. Хоча він твердив, що знав інших жінок, перш ніж одягнув біле, Аріана б ніколи не повірила. Пестощі його були незграбні, поцілунки похапливі, а вперше у ліжку він пролив сім’я їй на стегно, щойно вона спробувала спрямувати його рукою в себе. Ба гірше — його з’їдало почуття сорому та вини. Якби їй давали золотого дракона щоразу, як він шепотів «Нам не можна цього робити», вона була б уже багатша від Ланістерів. «Він кинувся на Арео Готу, сподіваючись врятувати мене? — питала вона себе. — Чи хотів здихатися мене і змити ганьбу кров’ю свого життя?»