— Септона пустили іти вільно. В ньому зла немає. Решта сидить тут і чекає на суд.
— Суд? — спохмурніла Брієнна. — Але Подрік Пейн — ще хлопчик.
— Він каже, що є зброєносцем.
— Самі знаєте: хлопчики хвалькуваті, люблять прибрехати.
— Він зброєносець Біса. Він бився у битвах — сам зізнався. Навіть людей убивав, якщо не бреше.
— Він маленький хлопчик, — повторила Брієнна. — Майте милосердя.
— Панно, — відповів їй Торос, — не маю сумніву: добрість, милосердя, прощення і любов до людей досі стрічаються десь у цьому Семицарстві. Але не шукайте їх тут. Це печера, не храм. Коли люди мусять жити, наче щури в підземній пітьмі, в них скоро закінчується не лише молоко і мед, а й рештки жалю до інших людей.
— Як щодо правосуду? Його в печерах теж не знайти?
— Правосуду, — ледь помітно посміхнувся Торос. — Пригадую. Він мені смакував. Правосуд ми чинили, коли ходили за Беріком. Чи так собі казали. Ми тоді були слугами короля, лицарями, славними звитяжцями… та не лише ніч темна і повна жахіть, панно. Те, що війна зробила з нас — теж. Зазирніть усередину кожному, і побачите там чудовисько.
— То ви кажете, що ви — чудовиська?
— Я кажу, що ми люди. Не лише ви маєте глибокі рани, панно Брієнно. Дехто з моїх братів були хороші, чесні люди, коли все почалося. Інші, скажімо так… не славилися чеснотами. Втім, як то кажуть, не важить, як людина починає справу — важить, як вона її закінчує. Це стосується однаково і чоловіків, і жінок. — Жрець підвівся на ноги. — На жаль, наша розмова добігла кінця. Я чую, як повертаються мої браття. Наша пані послала по вас.
Брієнна почула кроки і побачила миготіння смолоскипів у проході.
— Ви казали, вона поїхала до Ярмаркового.
— Так і було. Але повернулася, поки ми спали. Бо сама ніколи не спить.
«Я не боятимуся» — сказала вона собі, але трохи запізно. І пообіцяла натомість: «Не дам їм побачити мій переляк».
З’явилося четверо чоловіків — суворих, змарнілих обличчями, вбраних у кольчуги, луску та виварену шкіру. Одного з них — одноокого з власного сну — вона упізнала.
Найбільший здоровань з чотирьох мав на собі заплямованого, побитого злигоднями жовтого сіряка.
— Смачно попоїла? — запитав він. — Гаразд. Остання трапеза має бути смачною.
Він мав брунатне волосся, бороду, могутні руки та рамена, зламаного та криво зрощеного носа. «Я його знаю» — подумала Брієнна і ствердно мовила:
— То ти Хорт.
Вояк вишкірився; зуби він мав відразливі — криві, помережані гнилими плямами.
— Тепера, мабуть, так. Бо ж попереднього ласкава панна зізволили вколошкати з власних вельможних ручок.
Він повернув голову і сплюнув. Брієнна пригадала, як мерехтіли блискавки, як ковзала земля під ногами.
— Я вбила Роржа. Він узяв шолома з могили Клегана, а ти вкрав його вже з трупа.
— Не чув, щоб він заперечував.
Торос обурено засичав.
— Невже правда?! Шолом мерця? Ми вже впали так низько?
Здоровань подивився на нього, насупившись.
— Чого тобі? Добре залізо.
— Немає нічого доброго ані в тому шоломі, ані в його колишніх господарях, — мовив жрець. — Сандора Клегана ще за життя роздирали пекельні муки, а Рорж був звір у людській подобі.
— Я не вони.
— То навіщо тицяєш світові ту саму личину? Свавільну, вишкірену, спотворену… невже ти мрієш таким стати, Лиме?
— Коли цю личину бачать вороги, то лякаються.
— Я теж лякаюся, коли її бачу.
— То заплющ очі! — відповів мугиряка у жовтому сіряку і сердито відмахнувся. — Ведіть хвойду.
Брієнна не опиралася; їх було четверо, вона — слабка та поранена, зовсім гола під вовняною сорочкою. Їй довелося схилити голову, щоб не вдаритися об стелю звивистого проходу. Шлях попереду круто піднімався і двічі повертав, перш ніж привести до більшої печери, повної розбійників.
Тут посередині підлоги була викопана яма для вогню, і повітря аж синіло від диму. Люди купчилися біля полум’я, відігріваючись після холоду печер. Дехто стояв уздовж стін або сидів, схрестивши ноги, на солом’яниках. Були тут і жінки, і навіть кілька дітей, що ховалися за материними спідницями. Брієнна упізнала одне обличчя — Довготелесої Джейни Гедль.
Упоперек печери, у скельній заглибині, стояв стіл на кобильницях, а за ним сиділа жінка вся в сірому, вкрита кобеняком з каптуром. У руках вона тримала корону — спижевий вінець, оточений колом залізних мечів — роздивлялася її, пестила пальцями маленькі клинки, наче пробуючи їхню гостроту. Очі жінки блимали глибоко під каптуром.
Сірий був кольором сестер-мовчальниць, служниць Морока. Брієнні спиною побігли дрижаки. «Серце-Камінь.»