— То вони відпустили Таену! — Це була перша добра новина від миті, коли верховний горобець сказав «Ні». Таена могла б приректи її на смерть. — Що там з князем Буруном? У нього ж кораблі… якщо він висадить жеглярів на берег, то матиме вдосталь людей, щоб…
— Щойно звістка про прикре становище вашої милості досягла річки, князь Бурун підняв вітрила, опустив весла і вивів флот у море. Пан Гарис боїться, чи не віддасться він під руку князя Станіса. Але Пицель вважає, що Бурун рушить на Пороги і зробиться піратом.
— На всіх моїх чудових дромонах! — Серсея трохи не засміялася. — Панотець казав, що байстрюки норовом зрадливі від народження. Якби ж я його слухала!…
Вона затремтіла.
— Слухайте, Кайбурне, я геть розгубилася. Це вже край.
— О ні. — Він узяв королеву за руку. — Надія ще лишається. Ваша милість мають право довести свою невинність двобоєм. Ваш поборник, моя королево, вже готовий. Немає в усьому Семицарстві воїна, здатного вистояти проти нього. Якби ж ви лише наказали…
Цього разу вона таки засміялася. Бо ж їй справді було смішно. Жахливо смішно. Моторошно смішно.
— Напевне, боги найбільше полюбляють жартувати з наших задумів та сподівань. Я маю непереможного поборника, але мені заборонено до нього вдаватися. Я королева, Кайбурне! Мою честь може захищати лише присяжний братчик Королегвардії!
— Зрозуміло. — Посмішка на Кайбурновому обличчі згасла. — Тепер і я розгублений, ваша милосте. Я не знаю, що вам порадити…
Навіть виснажена втомою і переляком, королева розуміла, що не може довірити свою долю горобиному суду. Не могла вона сподіватися і на втручання пана Кевана — надто після слів, які були сказані в їхню останню зустріч. «Має статися суд двобоєм. Іншого виходу немає.»
— Кайбурне, якщо ви любите свою королеву… благаю, надішліть від мене листа. Крука, якщо зможете. Гінця, якщо ні. Пошліть по мого брата до Водоплину. Розкажіть йому, що сталося, напишіть… напишіть…
— Що написати, ваша милосте?
Вона облизнула губи і здригнулася.
— «Приїзди негайно. Допоможи. Врятуй. Ти потрібен мені так, як ніколи донині. Я кохаю тебе. Кохаю. Кохаю. Приїзди негайно!»
— Слухаю вашу волю. «Кохаю» тричі?
— Тричі. — Вона мала якось достукатися до нього. — Він приїде. Я знаю. Він мусить! Хайме — моя єдина надія.
— Моя королево, — мовив Кайбурн, — ви часом… не забули? Пан Хайме не має мечової руки. Якщо він виступить вашим поборником і програє…
«То ми залишимо цей світ разом, як колись прийшли у нього.»
— Він не програє. Хайме не може програти. Тільки не тоді, коли йдеться про моє життя.
Хайме
Нового князя на Водоплині аж трусило з гніву.
— Нас ошукали! — верещав він. — Цей добродій надурив нас, наче базарний шахрай! — тицяв він пальцем на Едмура Таллі, бризкаючи рожевою слиною. — Я йому голову зітну! Я нині правлю на Водоплині, я маю королівський привілей!…
— Емоне, — відповіла йому дружина, — пан Регіментар знає про твій привілей. Пан Едмур знає про твій привілей. Кожен смердючий стайняр знає про твій привілей.
— Я тут князь, і я зітну йому голову!
— За який злочин? — Едмур, хай кощавий та змарнілий, все ж виглядав вельможніше за Емона Фрея. На ньому був підбитий каптан червоної вовни з пстругом у стрибку, вигаптуваним на грудях, сині штани і чорні чоботи. Рудаво-брунатне волосся йому вимили та підрізали, руду бороду ошатно підстригли. — Я зробив, що від мене вимагалося.
— Та невже? — Хайме Ланістер не спав відтоді, як відчинилася брама Водоплину, і тепер йому в голові гупало. — Не пригадую, щоб вимагав від вас дозволити панові Бріндену втекти.
— Ви вимагали здати мій замок, а не мого дядька. То я тепер винуватий, що ваші вартові проґавили його втечу просто крізь вашу облогу?
Але Хайме було не до жартів.
— Де він?! — загарчав лицар, не приховуючи роздратування.
Його люди обшукали Водоплин вже тричі, але Бріндена Таллі ніде не знайшли.
— Мені він не казав, куди саме тікає.
— А ви, звісно, не питали. Як він вибрався?
— Риби вміють плавати. Навіть чорні, — вишкірився Едмур.
Хайме люто закортіло загилити золотою правицею просто поперек його посмішки — авжеж, втративши кілька зубів, Едмур знеохотиться їх вишкіряти. Бо як на людину, що мала решту життя просидіти в полоні, колишній володар Водоплину надто вже пишався собою.
— Під Кастерлі-на-Скелі є кам’яні мішки-забувайки, що пасують людині, наче тісний обладунок. У них не можна ані обернутися, ані сісти, ані дотягтися до ніг, коли їх починають гризти пацюки. Не бажаєте переглянути свою відповідь?