На відміну від Канади та Сполучених Штатів, де до приїзду «ПО» вже існували «староіммігрантські» інституції, в Австралії українські «ПО» були змушені самі створювати свої громадські організації. Проте в цьому вони досягли значних успіхів. Ізоляція й невеликий обсяг громади робили внутрігрупову солідарність нагальною необхідністю. Тож у 1953 р. була заснована Координаційна федерація українських організацій, котрих на той час налічувалося 17. Як і по всій діаспорі, найвпливовішими українськими інституціями в Австралії були Українська католицька та православна церкви. Серед інших слід виділити Жіночу асоціацію (близько 700 членів), молодіжні організації «Пласт» і СУМ (по 800 членів у кожній), а також різноманітні профспілки й творчі колективи. Система суботніх шкіл слугує ознайомленню молоді з українською мовою та культурною спадщиною. Ці школи щорічно відвідують близько 1000 учнів, однак останнім часом вони дещо занепали. Осередком українських науковців із самого початку було Наукове товариство ім. Шевченка. Наприкінці 1970-х років українознавчі програми були запроваджені в університетах.
Попри всі свої досягнення українці в Австралії обтяжені такими ж проблемами, як і всі українці на Заході. Серед молоді, котра народилася тут, дедалі помітнішими стають процеси асиміляції. В міру того як відходить старше покоління та за відсутності нового притоку іммігрантів майбутнє української громади в Австралії вбачається чимдалі непевнішим.
Становище майже 450 тис. українців, що живуть у Східній Європі, суттєво відрізняється від того, в якому вони перебувають як на Заході, так і в СРСР. Українці Чехословаччини та Румунії мешкають на землях своїх предків, що з різних причин не були приєднані Сталіним до Радянської України. У Польщі, як ми бачили, українці були зігнані зі своїх земель, однак і досі продовжують тут жити. Щодо колишньої Югославії, то, емігруючи сюди, українці значно випередили міграційні рухи новітніх часів.
Республіки колишньої Югославії. В середині XVIII ст., після того як австрійці звільнили від турків території сучасних Бачки та Банату, вони почали заохочувати переселення на ці землі селян із Закарпаття. З часом українські колонії виникли на території Бачки, здебільшого біля міст Рускі Крстур і Нові Сад. На початку XX ст. чисельність українців у регіоні збільшилася на 10 тис. чоловік, котрі, емігрувавши з Галичини, оселилися в Боснії, переважно біля Баня-Луки. Ці українці, або русини, як дехто з них називає себе й досі, були переважно селянами й жили замкненими громадами. Це, як і греко-католицька віра, допомогло приблизно 20—30 тис. нащадків цих іммігрантів зберегти досьогодні досить сильне відчуття своєї русинсько-української самобутності.
Румунія. Українці в Румунії, яких налічується близько 70 тис., порівняно з іншими українцями Східної Європи перебувають, напевно, в найгіршому соціально-економічному та національному становищі. Розкидані по таких регіонах, як Південна Буковина, Добруджа, Марамарош, Банат, вони не мають зв’язків між собою, а також з українцями на Сході та на Заході. Здебільшого це селяни-бідняки. Оскільки ж Румунія є однією з найбідніших країн Східної Європи, перспективи поліпшення українцями свого соціально-економічного становища досить незначні.
Ситуацію істотно погіршує дискримінаційна політика бухарестського уряду. Аж до 1947 р. він узагалі відмовлявся визнати за українцями право на національне існування. Ситуація дещо виправилася протягом порівняно ліберального періоду 1948—1963 рр., коли було дозволено відкриття сільських україномовних шкіл. Їх виникло близько 120, де навчалися 10 тис. учнів. У Бухарестському університеті почало функціонувати відділення української мови та літератури. Однак із наступом реакції (1964 р.) уряд поступово ліквідував більшість здобутків попереднього періоду. Нині українська меншість у країні не має жодної громадської організації.
Словаччина. Порівняно з українцями Румунії українці (чи русини) Словаччини почувають себе значно краще. Сягаючи кількості 100 тис. чоловік (за офіційною статистикою — лише 40 тис.), вони населяють близько 300 сіл навколо міста Пряшева у передгір’ях Карпат. Хоч нині цей регіон входить до Словаччини, історично він був тісно зв’язаний із Закарпаттям, що зараз перебуває у складі України.
У недалекому минулому історія недобре обійшлася з русинами-українцями Пряшева. Існування автономної Карпато-України у передвоєнній Чехословаччині створило історичний прецедент, який згодом уже неможливо було обминути. Після закінчення другої світової війни новостворена Українська національна рада Пряшівського краю, репрезентуючи інтереси населення регіону, порушила питання про його автономію в межах Чехословаччини. Проте як чеські урядовці в Празі, так і словацькі у Братиславі відмовилися визнати чинність цих політичних вимог — хоч і пішли на значні поступки у культурно-освітній сфері.
До 1948 р. русини-українці мали власну шкільну систему, газети, видавництво, театр, молодіжну організацію. Через поширеність русофілії серед місцевої інтелігенції (ізольований Пряшів був останнім регіоном, де збереглося це дивне й колись дуже Поширене явище) у більшості з вищеназваних інституцій вживалася російська мова. Однак програма українізації, запроваджена новим комуністичним урядом Чехословаччини на початку 1950-х років, надала поштовх розвиткові української літературної мови. Виникла нова, аполітична організація КСУТ (Культурна спілка українських трудівників), що представляла інтереси русинів-українців.
Утвердження комуністичного ладу в Чехословаччині (1948 р.) потягло за собою колективізацію та заміну греко-католицької церкви промосковською православною. Згодом, коли уряд Дубчека наприкінці 1960-х років почав надавати соціалізмові «людського обличчя», греко-католицька церква знову була легалізована. Значно зріс словацький вплив на церкву.
Як і скрізь у Чехословаччині, серед русинів-українців починання Дубчека викликали ентузіазм та громадську активність. Навесні 1968 р. виник задум скликання Української національної ради. Україномовні газети рясніли закликами до політичної, економічної та культурної автономії. Літературна творчість молодого талановитого покоління русинсько-української інтелігенції досягла небувалих висот. А патріотичний голос пряшівських україномовних радіопрограм непокоїв Київ, як і Братиславу та Прагу. Але всьому цьому було раптово покладено край у серпні 1968 р., коли півмільйона радянських і союзних військ уторглися до Чехословаччини, щоб придушити Дубчекову «революцію».
Репресивні заходи, що їх було вжито в Чехословаччині протягом 1970—1980-х років, не привели до цілковитої ліквідації русинсько-українських культурних інституцій. Продовжували функціонувати музей у Свиднику, українське відділення Пряшівського університету, КСУТ; друкувалася українська преса. Все це, однак, перебувало під пильним наглядом словацького уряду. Зростали й зусилля, спрямовані на перехід русинів-українців на словацьку національність. Позитивною стороною нинішньої ситуації є те, що русини-українці матеріально живуть значно краще, ніж будь-коли. Протягом останніх десятиліть уряд здійснив електрифікацію регіону; в колись відсталому та ізольованому Пряшеві з’явилися нові промислові підприємства, шляхи. У сільському господарстві зайнято вже менше половини місцевих українців. Більшість серед них становлять промислові робітники, службовці, спеціалісти різного профілю. Проте, як і в 1968 р., прибутки русинів-українців у середньому на 40 % нижчі від прибутків чехів і словаків. Тож як з економічного, так і з національного боку вони продовжують зазнавати дискримінації.
Польща. З усіх українських громад на долю україно-польської випали найжорстокіші випробування. У 1947 р. польський уряд насильно виселив близько 170 тис. українців, переважно лемків, із їхніх споконвічних земель у передгір’ях Карпат і розпорошив по території Польщі. Більшість була розселена на колишніх німецьких землях, що відійшли до Польщі після війни. Сьогодні близько 60 тис. українців проживають у районі Ольштина (колишня Східна Пруссія); ще 40 тис. — на північному заході, біля Кошаліна; майже 20 тис. — на південному заході, в районі Вроцлава. А якщо взяти до уваги, що приблизно 20 тис. чоловік залишилися на землях своїх предків біля Любліна та Перемишля (Пшемисля) на південному сході країни, стає зрозумілим, що українці були цілеспрямовано розселені по різних закутках Польщі.