Комуністи. Звичні до жорстко контрольованої, впорядкованої за їхнім бажанням і відповідно діючої політичної системи, комуністи були здатні тільки розгублено спостерігати розвиток подій у 1989 р. і на початку 1990 р. До того ж їхні справи гіршали. Незабаром після установчих зборів Руху, 28 вересня 1989 р., хворий Щербицький нарешті пішов зі своєї посади і невдовзі помер. Сподівання комуністів, що його наступник Володимир Івашко зможе стабілізувати ситуацію, виявилися марними, коли він несподівано в липні 1990 р. залишив українську компартію задля вищої посади в Москві. Головою українського парламенту був обраний колишній секретар ЦК КПУ з питань ідеології Леонід Кравчук (на цьому місці він змінив Івашка), а Станіслав Гуренко став першим секретарем ЦК КПУ. Тим часом тисячі комуністів виходили з деморалізованої партії. Серед людей поширювалась ворожнеча до комуністів, яких щораз частіше звинувачували у пристосуванстві і паразитизмі. В Західній Україні почався масовий демонтаж пам’ятників Леніна.
Події в Україні, як і в цілому в СРСР, хоча й похитнули позиції комуністичної номенклатури, проте в цілому не торкнулися стовпів її влади: вона й надалі міцно контролювала засоби масової інформації, міліцію, КДБ, армію, промисловість і колгоспи. Тому коли голодування студентів на початку жовтня 1990 р., проведене у Києві на підтримку суверенітету, призвело до усунення з посади голови Ради міністрів комуністичного ставленика Віталія Масола, номенклатура зрозуміла, що справи зайшли надто далеко і час переходити на нові, «тверді позиції».
Одночасно серед прихильників змін в Україні стали проявлятися ознаки ослаблення, які всіляко використовувалися комуністами. Почав утрачати ініціативу Рух — через недостатню організованість, брак свіжих ідей та суперечки всередині керівництва. До того ж поява цілого ряду політичних партій, які, за винятком Української республіканської партії Левка Лук’яненка, були малими й аморфними, тільки розпорошувала демократичні сили.
Опоненти суверенітету України також використовували ту обставину, що століттями українці були позбавлені можливості виробити почуття національної солідарності і територіальної єдності. Тому консерваторам неважко було зіграти на відмінностях між східними і західними українцями. У зрусифікованому Донбасі, Одеській та інших південних областях залунали заклики до відокремлення від України. У Закарпатті з тією ж ідеєю виступили ті, що вважали місцеве населення русинами, а не українцями. Нарешті, переважно російський Крим, повністю контрольований комуністами, фактично проголосив свою автономію від Києва.
Релігійна діяльність. Відчутні зміни торкнулися й інших сфер життя суспільства. Найбільш помітним це було в релігії. Позаяк комуністична ідеологія незворотно втрачала свою привабливість, релігійне життя відроджувалося з досить несподіваною швидкістю.
У Західній Україні вийшла з «катакомб» Українська греко-католицька церква, яка вимагала визнання і повернення попереднього статусу. Впевненості їй додавала дедалі зростаюча підтримка народу: західні українці будь-якого віку відкрито поверталися до традиційного обряду. Масове святкування Різдва в січні 1990 р. було особливо показовою демонстрацією підйому Української греко-католицької церкви. Незабаром, 26 січня, греко-католицька ієрархія, очолена єпископом Володимиром Стернюком, скликала синод, на якому примусовий розпуск церкви у 1946 р. було анульовано. Ієрархи почали боротьбу за відновлення Української греко-католицької церкви в правах і повернення їй майна. Тим часом близько 2 тис. парафій у західних областях проголосили про своє повернення до греко-католицизму, а демократична Львівська обласна рада, незважаючи на протести православних, повернула греко-католикам львівський собор Св. Юра. У березні 1991 р. вищий греко-католицький ієрарх кардинал Микола Любачівський повернувся з Рима до Львова, щоб очолити 5 млн віруючих своєї церкви. Вражаючою демонстрацією її швидкого відродження стало перенесення в серпні 1992 р. останків преподобного патріарха Йосипа Сліпого до Львова. У цьому акті взяли участь близько мільйона віруючих.
Налякана перспективою втрати пастви в умовах зростання національної свідомості, Російська православна церква в Україні в січні 1990 р. змінила назву і перетворилася на Українську православну церкву. Однак навесні в неї з’явився новий суперник у боротьбі за душі віруючих — Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), яка після заборони 1930 р. діяла за кордоном і тепер відновлювалась в Україні. У червні священики приблизно 1650 парафій, які відійшли від Московського патріархату, обрали патріархом лідера УАПЦ за кордоном Мстислава Скрипника. У жовтні, після 46-річної відсутності, він повернувся до Києва.
Відродження релігійного життя мало й певні негативні риси, насамперед це відновлення давньої ворожнечі між греко-католиками і православними. Між ними почалися сутички, які набули особливо запеклого характеру в західних регіонах, де церковні громади часто розколювалися з приводу того, залишатися православними чи повертатися до католицизму. Масла у вогонь додала проблема розподілу церковного майна. Незгода зростала і серед 35 млн православних України: якщо одні бажали залишитися в контрольованій Москвою Українській православній церкві, то інші обирали УАПЦ. Навіть прихильники першої розділилися. Київський митрополит Філарет навесні 1992 р. розірвав з Москвою і проголосив себе головою Київського патріархату Української православної церкви. Незважаючи на те, що його підтримали Леонід Кравчук і український парламент, тільки 350 парафій визнали себе його підлеглими. Одночасно більшість українських православних — 30 єпископів і 5 тис. парафій — визнали новообраного митрополита Володимира, який і очолив Українську автономну церкву (колишню Російську православну церкву в Україні). Як би там не було, плюралізм став фактом життя і в релігії.
Зміни: два боки однієї медалі. Наприкінці 1990 р. стало зрозуміло, що ейфорія, оптимізм і сплеск активності, характерні для попереднього року, відчутно спали. Їх заступило зростаюче занепокоєння постійним погіршенням економічної ситуації, що, як доводили чимало комуністів, було викликане «погано продуманими і хаотичними» реформами Горбачова та його прихильників. Тривожні протиріччя охопили усі аспекти життя України і СРСР в цілому. З одного боку, було очевидно, що п’ять років гласності і перебудови принесли радикальні зміни. Сам базовий елемент радянської системи — комуністична ідеологія — чимдалі частіше визнавався як такий, що зазнав остаточного краху. Це ставило під сумнів законність зазіхань комуністичної партії на провідну роль у суспільстві (і на володіння більшістю його багатств). Дедалі більшу прихильність здобувала колись відкинута система ринкової економіки. Відродження національної свідомості, прискорене зростанням антицентристських настроїв, ставало чимраз очевиднішим фактом як в Україні, так і в інших республіках СРСР. Та, може, найбільш важливою зміною було те, що помітно зникала психологія страху, яка так довго дозволяла небагатьом залякувати більшість.
Проте, з іншого боку, роки перебудови мало що дали з погляду конкретних структурних змін у радянському суспільстві. Як зауважувалося раніше, комуністи й надалі домінували в соціальній, економічній та політичній ієрархії. Здавалося, що вони в будь-якому випадку не втратять свого: якщо реформи обмежаться мінімумом, вони залишаться на своїх привілейованих позиціях; якщо ж буде впроваджено ринкову економіку, вони й тоді скористуються своїми перевагами. Непохитною залишалась тиранія бюрократії. Дедалі частіше роздратованого споживача зустрічали порожні полиці крамниць. А ціни на будь-які товари усе зростали і вже сягали тривожного рівня. Тому зовсім не дивно, що великі групи населення, особливо менш освічені робітники і селяни, не кажучи вже про комуністів-ортодоксів, здавалося, були готові до повернення на старі рейки.