Відлуння референдуму було негайним і мало далекосяжні наслідки. Вихід прибалтійських республік з СРСР і проголошення суверенітету Росії стала явним свідченням того, що Радянський Союз стоїть на порозі розпаду. Однак смертельним ударом по СРСР став український референдум. Недарма Горбачов заявляв, що «без України Радянський Союз неможливий».
Невдовзі лідери України, Росії та Беларусі на зустрічі у Біловезькій Пущі 7—8 грудня формально розпустили СРСР, утворивши Співдружність Незалежних Держав (СНД). Але якщо ці лідери були одностайні в прагненні скасувати централізовану радянську систему, то їхні погляди щодо суті нового утвору були різними, що і згодом проявилося.
Іншим важливим питанням для України було те, як прореагує на проголошення її незалежності світ. Деякі сусідні країни, як Польща чи Угорщина, відразу ж вітали її. Для них Українська держава була зручною противагою могутній і небезпечній Росії. Серед тих, хто першим визнав незалежну Україну, була Канада з її великою і впливовою українською спільнотою. Втім, великі світові держави вагалися. До самого кінця прагнула зберегти СРСР адміністрація Буша, яка вважала, що він є гарантом стабільності в Євразії. Крім того, багато впливових політиків США залишалися непохитними русоцентристами і не могли уявити собі розпаду «єдиної і неподільної». Однак 13 грудня Вашінгтон все ж таки визнав незалежність України. Протягом декількох місяців більшість країн світу зробили те ж саме. Це поклало край ізоляції України від світового співтовариства.
Але питанням навіть більшої ваги була реакція Росії. З огляду на переконливі підсумки референдуму для уряду Єльцина не було іншого вибору, як визнати їх. Проте втрата України стала для багатьох росіян болісним потрясінням. Для декого вона була просто неприйнятною. Ця подія перекидала їх усталені історичні уявлення. Вона загрожувала традиційній ролі Росії як великої держави, підривала і без того розлагоджену економіку. З психологічного погляду вона значно похитнула комфортне почуття росіян в ролі «старшого брата». Крім того, вона відрізала понад 11 млн росіян України від їхніх співвітчизників. Тому зовсім не дивно, що з самого початку у стосунках між Києвом і Москвою склалася напруженість.
Майже відразу депутати російського парламенту порушили питання про кордони України, незважаючи на те, що їхній уряд погодився поважати територіальний статус-кво. Особливі пристрасті викликало питання про включення Криму до нової Української держави: доводили, що акт 1954 р. про передачу півострова зі складу Росії до України є неконституційним. Ці протести були підтримані ортодоксальними комуністами, які трималися при владі в Криму, і російськими націоналістами. Зі свого боку Україна наполягала на непорушності власних кордонів. Кримська проблема породила ще одну: довкола Чорноморського флоту. Маючи головну базу в Севастополі і налічуючи близько 300 кораблів і 60—70 тис. екіпажу, цей флот був конкретним втіленням вікового потягу Росії до незамерзаючих портів. Оскільки кораблі базувалися на території, яка формально була українською, Київ заявив про свої претензії на цю «святая святых» російської імперської історії. Попередні переговори між Києвом і Москвою з цього питання були безплідними і призвели тільки до наростання взаємозвинувачень.
Проте значно більшу тривогу в світі викликала конфронтація Росії та України з приводу ядерних озброєнь. Ще до розпаду СРСР Москва і Вашінгтон уклали договір про зменшення їхніх ядерних арсеналів. З утворенням СНД Україна проголосила про своє бажання перевести ядерну зброю зі своєї землі в Росію для ліквідації (до цього вона була третьою ядерною державою світу). Однак в обмін на повне і добровільне ядерне самороззброєння вона вимагала адекватної фінансової компенсації та гарантій безпеки. Оскільки така позиція загрожувала виконанню угод, вже досягнутих Вашінгтоном і Москвою, обидва були невдоволені нею.
Не менш складною проблемою, яка підсилювала напруженість між Росією і Україною, було питання про природу СНД. Москва неприховано дивилася на СНД як на наддержавне утворення зі своєю бюрократичною структурою, яка б координувала військову, політичну і особливо економічну сфери діяльності більшості колишніх республік СРСР. Але Київ, побоюючись, що в такій організації Росія перехопить домінуючу роль, вважав за краще бачити в СНД засіб «цивілізованого розлучення» з колишнім СРСР або форму для обговорення спільних, головним чином економічних, проблем. Президент Кравчук явно не бажав того, щоб ця організація будь-яким чином обмежувала незалежність України, загрожувала її суверенітетові.
Улітку 1992 р. у розв’язанні деяких із цих загрозливих протиріч був досягнутий певний прогрес. У червні і серпні Кравчук і Єльцин зустрілися в Криму і вирішили встановити подвійний контроль над Чорноморським флотом на п’ять років. На початку 1993 р. Київ і Москва нарешті домовилися про розділ зовнішніх боргів і вкладень, а також про економічне співробітництво. Деякі зрушення відбулися і в питанні про ядерне роззброєння. Втім, у розв’язанні складного і делікатного завдання перебудови давніх нерівноправних взаємин між Росією і Україною залишається ще багато того, що потребує подальшої праці.
Внутрішня політика. Якщо досягнення нової держави на міжнародному рівні є досить значними, про внутрішню політику цього сказати не можна. В цій галузі уряд поки може пишатися тільки одним, але важливим досягненням; опинившись віч-на-віч з вибухонебезпечною ситуацією, він зумів зберегти громадянський мир і уникнути етнічних конфліктів в країні, які тривають у багатьох колишніх республіках. Незважаючи на те, що 70 % офіцерського корпусу було російським, має місце певний прогрес у переформуванні майже 3 млн радянських солдатів в українську армію. Міністр оборони Костянтин Морозов планує скоротити цю величезну силу до 300—400 тис. При цьому українська армія була і залишиться однією з найбільших в Європі.
Але все це перекривається нездатністю уряду контролювати економічну ситуацію, яка швидко погіршується. Звичайно, проблеми, які виникли перед ним, не можна розв’язати відразу. Жодна з колишніх радянських республік, яка зіткнулася з подібними труднощами, не досягла помітних успіхів в їх подоланні. Проте протягом більше ніж року уряд Вітольда Фокіна залишався надзвичайно кволим і нездатним на якісь конструктивні дії. Більше того, він значно ускладнив усі проблеми, допустивши неймовірне зростання корупції і зловживань серед урядових чиновників. Час був утрачений, і це дорого коштувало громадянам України.
Уряд також не поспішав із розв’язанням головних проблем державного будівництва. Зокрема, протягом року не була прийнята Конституція, яка б визначила напрями цього процесу. В результаті залишається без відповіді питання про те, бути Україні президентською чи парламентською республікою. Це означає, що проблема розподілу повноважень між виконавчою і законодавчою владою не з’ясована. Спочатку президент Кравчук зробив спробу розширити свої повноваження і встановити міцну виконавчу владу. Він призначив своїх представників в областях, створив дорадчий орган — Думу і видав серію указів, які мали силу закону. Але восени 1992 р. з ним став конкурувати парламент, очолюваний Іваном Плющем. Все це поширювало непевність у розподілі повноважень, заплутувало систему влади.
Невирішеним залишається і питання про те, чи буде Україна унітарною, централізованою державою, як, наприклад, Франція, чи вона буде розбудовуватися як федеративна держава, подібно до Німеччини. Питання ускладнюється прагненням колишньої комуністичної номенклатури утримати контроль над своїми старими вотчинами та негативною реакцією деяких частин суспільства, зокрема русифікованих південно-східних районів на те, що вони вважають «націоналістичною політикою Києва». Результатом стало виникнення сепаратистських тенденцій у Донбасі, Закарпатті і найбільш явно — у Криму. Користуючись підтримкою Росії, комуністичні ортодокси, які залишилися при владі в Криму, 30 червня 1992 р. примусили Київ визнати автономний статус півострова.