На перший погляд економічна міць України може здаватися вражаючою. Вона має декілька важливих виробництв, насамперед вугільне, металургійне та машинобудівне. Донедавна тут була зосереджена половина хімічних виробництв Радянського Союзу. Досить високим рівнем розвитку характеризувалося суднобудування. Добре розвинутим (за радянськими стандартами) було сільське господарство, яке в 1989 р. давало майже 21 % загальносоюзної продукції цієї галузі і більше половини цукру. Україна володіє 30 % світових запасів чорнозему. Вистачає порівняно дешевої робочої сили, до якої входить чимала кількість осіб із вищою і середньою освітою. До того ж республіка має досить високий науково-технічний потенціал.
Але при ближчому розгляді більшість цих показників виявляються доволі ілюзорними. Незважаючи на те, що деякі природні поклади, насамперед залізної руди та вугілля, дійсно є багатими, галузі, які їх експлуатують, перебувають на грані колапсу. Вартість видобутку вугілля більша, ніж прибутки від його продажу через застарілість технології. Металургійна промисловість також нагально потребує модернізації. Аби вийти з цього стану, потрібні величезні капіталовкладення, на які уряд просто неспроможний. Пошуки нових родовищ не принесли результатів, отже Україна як значний постачальник сировини може швидко вичерпатися. Робітники важкої промисловості незадоволені ситуацією, значна їх частина — це некваліфіковані робітники. До того ж близько 40 % виробництва промислової продукції України припадає на важку індустрію, яка була частиною гігантського військово-промислового комплексу СРСР і мала відповідну орієнтацію. Нарешті, більша частина індустріальних виробництв залишається джерелом забруднення навколишнього середовища. Отже, економіка, просто кажучи, приносить більше збитків, ніж дає прибутків.
Щодо аграрного сектора, то він не може піднятися через занепад промисловості. Тільки в 1992 р. його продуктивність знизилася на 15 %. Енергетична криза відчутно ускладнює збір і транспортування сільськогосподарської продукції. Крім того, село піднесло несподіваний і неприємний сюрприз. Століттями заповітною селянською мрією було володіти власною землею — і чим більшою ділянкою, тим краще. Однак тепер, коли з’явилася можливість повернення до приватних селянських господарств, вона не викликала особливого ентузіазму. Багатьох відштовхує протидія керівників колгоспів, які налякані можливістю втрати свого впливу, заздрість сусідів, труднощі з придбанням необхідних машин і техніки, нарешті, перспектива важкої праці. Не менш тривожною є втрата селянами традиційного почуття впевненості у своїх силах, відсутність прагнення до самостійності на землі. Звичайно, це результат довголітнього панування колгоспної системи. Ще більш послаблює сільське господарство зменшення чисельності сільського населення. З 1975 по 1990 р. воно скоротилося приблизно на 16 %, тобто на 17—20 млн чоловік. Хоча економічне значення села падає, воно все ж таки залишається вельми суттєвим. Мабуть, найнаочніше це проявляється в тому, що багато міських сімей витримують важкі часи саме завдяки родинним зв’язкам із селом та продуктовим ін’єкціям звідти.
Чи є якісь надії на те, що ситуація зміниться на краще? На жаль, дуже мало. Хоча проектів реформування економіки вистачає, втілення їх у життя іде надто повільно. Головна проблема в тому, що реалізувати їх покликані саме ті ж бюрократи (у більшості колишні комуністи), які не тільки не розуміють нагальності реформ, а й зовсім не бажають їх. А що ж Захід? Інтерес західного бізнесу до України зростає теж надто повільно. По-перше, західна економіка сама переживає спад; по-друге, в усьому світі є більш привабливі можливості вкладати капітали, ніж в Україні; по-третє, мало хто наважується на останнє, доки не з’ясується ситуація з приватною власністю і не почне нормально діяти банківська система. Отже, зрозуміло, що західні інвестиції навряд чи сприятимуть помітним зрушенням в економіці.
Оскільки далі терпіти відсутність будь-якого прогресу в реформах було вже просто неможливо, 30 вересня 1992 р. Вітольд Фоків іде у відставку, а прем’єр-міністром парламент затверджує колишнього директора одного з найбільших дніпропетровських заводів Леоніда Кучму — людину досить високої репутації. З самого початку новий прем’єр пропонує енергійний і реалістичний підхід до карколомних проблем, які постали перед ним, відверто заявивши, що Україна перебуває в стані не економічної кризи, а справжньої катастрофи. Отримавши від парламенту надзвичайні повноваження на строк шість місяців, вій запроваджує серію заходів, покликаних зрушити з місця реформи. Для багатьох уряд Кучми став останньою надією України.
На початку цієї книги я зазначав, що відсутність державності і чужоземний контроль над процесами модернізації України будуть головними темами даної праці. Значною мірою вони допомогли з'ясувати, чому така потенційно багата земля, як Україна, залишалася бідною і пригніченою, чому українці — народ із такою яскравою історією — мали таке слабке почуття національної самобутності і чому вони практично не були відомі світові. Зараз Україна виправила принаймні дві з цих аномалій: вона стала незалежною, її визнано повноцінним членом співтовариства націй. Однак невирішеною залишається проблема модернізації, покращення життєвого рівня людей. У сучасних важких обставинах дехто закликає рятуватися, повернувшись на старі шляхи. Інші вимагають енергійнішого просування до нового і невідомого. Багато хто згоден іти будь яким шляхом, аби вирватися з сірості та убогості повсякденного життя. Але зрозуміло одне: невдача на шляху модернізації загрожує незалежній державності. У період кризи багатьох українців охоплюють тривожні почуття, оскільки вона занадто нагадує попередні часи, коли зазнавали краху короткочасні спроби незалежності. Проте сучасна ситуація має зовсім іншу якість, яка дає право на надію. Уперше на протязі століть доля українців — в їхніх власних руках.
Список основних джерел
Armstrong J. Ukrainian Nationalism, 1939—1945. New York, 1955.
Bazylow L. Dzieje Rosji, 1801—1917. Warszawa, 1970.
Bilinsky Y. The Second Soviet Republic: The Ukraine after World War II. New Brunswick, 1964.
Blackwell W. The Beginnings of Russian Industrialization. Princeton, 1968.
Bohachevsky-Chomiak M. The Spring of Nation: The Ukrainians in Eastern Galicia in 1848. Philadelphia, 1967.
Borys J. The Sovietization of Soviet Ukraine 1917—1923. Edmonton, 1980.
Braichevskyi M. Annexation or Reunification/Ed. and trans. by G. Kulchycky. Munich, 1974.
Conquest R. The Harvest of Sorrow: Soviet Collectivization and the Terror-Famine. New York, 1986.
Cooper M. The Phantom War The German Struggle against Soviet Partisans, 1941—1944. London, 1979.
Dallin A. German Rule in Russia, 1941—1944; A Study in Occupation Policies. London, 1957.
Davies N. God’s Playground: A. History of Poland. New York, 1982.
Dmytryshyn B. Moscow and the Ukraine 1918—1953. New York, 1956.
Doroshenko D. A Survey of Ukrainian Historiography // Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the United States. 1957. N 5—6.
Drozdowski M. Spoleczenstwo, panstwo, politycy II Rzeczpospolitej. Kraków, 1972.
Dzieje Polski. Warszawa, 1976.
Dzyuba I. Internationalism or Russification. London, 1968.
Famine in Ukraine, 1932—1933/Ed. by R. Serbyn and B. Krawchenko. Edmonton, 1986.
Feldman W. Stronnictwa і programy polityczne w Galiciji, 1846—1906. Krakow, 1907. T. 2.