Українська знать, як і кожна знать, за самим своїм єством була чутливою до власного соціального статусу, й пов’язаність із релігією та культурою, що вважалися неповноцінними, глибоко вражала її самолюбство. Внаслідок цього українські аристократи стали масово зрікатися віри батьків і приймати католицизм, а з ним польську мову та культуру. В 1610 р. у сповненому скорботи трактаті «Тренос, або Плач за Святою Східною Церквою» провідний представник православ’я Мелетій Смотрицький оплакував утрату Руссю її найзнатніших родів: «Де тепер безцінні діаманти православної корони, уславлені роди таких руських князів, як Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Коропинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини та інші, яким немає ліку? Де тепер ті, що оточували їх… благородні, славетні, відважні, сильні й давні доми руського народу, що на весь світ славилися престижем, могутністю й відвагою?» За цим риторичним запитанням стояв загальновідомий факт переходу всіх цих славетних магнатських родів до табору католиків-поляків.
Свідчення, що допомагає зрозуміти сам механізм асиміляції, лишив львівський архієпископ Ян Порохницький, що сам був представником спольщеного українського роду: «Коли траплялося, що була панна-одиначка з маєтністю або вдова багата, то королі своїх поляків-шляхтичів посилали до Русі, помагали їм своїми впливами, і так (вони), женячися часто, наповнили Русь і запровадили віру правовірну католицьку римську; решту зробила пильність пастирів, так що й найбільші панове з Русі перейшли до єдності з римським костьолом, покинувши грецьку схизму».
З решти українських православних магнатів тільки лічені роди лишалися відданими старій вірі. До таких, зокрема, належали ті, що отримали титул до 1569 р., коли українці ще становили могутню політичну й культурну силу Великого князівства Литовського. Давні традиції продовжували побутувати в окремих осередках бідної шляхти в ізольованих і віддалених від центрів польської культури землях. Проте політично, соціально й економічно вони були надто слабкими, щоб зупинити процес полонізації.
Важко перебільшити ті серйозні наслідки, що їх мала для українців утрата власної еліти. В суспільствах, що поклали початок сучасної Європи, з їхньою ієрархічною будовою, народ без знаті все одно, що тіло без голови. Це значило, що українці втратили клас, котрий звичайно здійснював політичне керівництво, ставив певні політичні цілі, сприяв культурі та освіті, підтримував церкву й живив відчуття етнополітичної самобутності суспільства. З поширенням полонізації серед української знаті православ’я, а також українська мова та звичаї пов’язувалися насамперед із нижчими верствами. Вони як такі стали в очах поляків предметом презирства. Відтак честолюбні й обдаровані молоді українці були постійно змушені вибирати між відданістю власному народові й традиціям та асимілюванням у панівне суспільство і його культуру. Частіше перевага надавалася останньому. Внаслідок цього іншою важливою проблемою української історії стала проблема верхівки українського суспільства або, краще сказати, — її відсутності.
Незважаючи на свою ослабленість, православ’я змогло прийняти виклик польського католицизму. Борючися з ворогом його ж методами, невелика купка українських магнатів, що лишались відданими давній вірі, засновували у своїх володіннях православні школи та друкарні. У 1568 р. Григорій Ходкевич надав притулок у своєму маєтку в Заблудові, що в Білорусії, Івану Федорову — друкарю, якого вигнали з Москви за спроби використати свою «блюзнірську» нову техніку книгодрукарства. Є свідчення про те, що 1570 р. заснував на території своїх володінь школу та друкарню князь Юрій Слуцький. Надходила також підтримка й від енергійного князя Андрія Курбського, втікача з Москви, який у 1570-х роках оселився на Волині, присвятивши себе обороні православ’я. Але найбільшим загальновизнаним покровителем православної церкви був «некоронований король України» — князь Костянтин Острозький, один із найбагатших і наймогутніших магнатів Речі Посполитої.
Костянтин Острозький і Острозька академія. У 1578 р., не шкодуючи коштів, Костянтин Острозький засновує у своєму маєтку на Волині друкарню, якою керував непосидючий мандрівник Іван Федоров. У 1581 р. з’являється найславетніша її публікація — ретельно відредагована Острозька Біблія. Це була перша повна Біблія, друкована слов’янською мовою. Князь Острозький також заснував школи в Турові, Володимирі, а близько 1580 р. відкрив так звану Острозьку академію. Спочатку князь запросив викладачами освічених греків. Згодом стали викладати їхні найобдарованіші українські учні. За програмою навчання академія стояла нарівні з найкращими єзуїтськими колегіями. Вона включала грецьку, латинську, церковнослов’янську мови, а також «сім вільних наук», що поділялися на тривіум, який складався з граматики, риторики та діалектики (мистецтва диспуту), та на квадривіум, куди входили арифметика, геометрія, музика й астрономія.
Згодом острозький осередок науки став приваблювати до себе таких інтелектуалів, як шляхтич Герасим Смотрицький (що служив ректором), священик Дем’ян Наливайко, чернець Василь Суразький (випускник італійських університетів), безіменний Клірик Острозький. Серед чужоземців, пов’язаних з академією, були Кшиштоф Казимирський, професор астрономії з Кракова Ян Лятош і високоосвічений Кирил Лукарис, що згодом став патріархом константинопольським. Натхнений впливом цього культурного осередку, один православний сучасник писав: «І знову, як сонце, засяяла наша православна віра, освічені мужі повернулися до Божої церкви і множаться друковані книги». Проте хоч Острозька академія продемонструвала, на які вражаючі здобутки думки були здатні українці, база, що підтримувала її, була слабкою. Все залежало від князя Костянтина Острозького. І коли у 1608 р. він помер, його внучка Анна, фанатична католичка, не гаючи часу, передала академію єзуїтам.
Братства. На щастя для православ’я, покровителі його високої культури не обмежувалися лише окремими магнатами старих родів. Навіть позбавлене власної еліти українське суспільство було надто велике і надто глибоко пройняте традиціями, щоб не породити захисників своєї релігійно-культурної самобутності. Саме в містах, де українці становили утискувану, але тісно згуртовану меншість, і з’явилися нові поборники православ’я. На відміну від одинаків, подібних до можновладця Острозького, це були групи міщан, котрі об’єднувалися у так звані братства.
Історики припускають, що братства виникли за часів середньовіччя для того, щоб утримувати церкви, постачаючи їм свічки, ікони та книги. Ймовірно, зазнавши впливу гільдій, вони перейняли собі таку організаційну модель, яка передбачала щорічні вибори службовців, обов’язкові щомісячні збори, сплату внесків і общинні суди. Братства завоювали повагу й популярність, опікуючись вдовами й сиротами своїх померлих членів, підтримуючи шпиталі й надаючи своїм членам безпроцентні позички. У XVI ст. найважливішим і найвпливовішим було братство при Успенському соборі у Львові. Воно слугувало взірцем для інших братств, що виникали у Галичі, Рогатині, Стриї, Комарні, Ярославі, Холмі, Луцьку та Києві.
З точки зору соціального складу братства об’єднували простих торгівців та ремісників. У міру зростання їхнього впливу до братств приєднувалися заможні купці — у Львові вони звичайно багатіли з торгівлі худобою. Проте в деяких братствах переважали інші верстви суспільства. Так, більшість членів Луцького братства становила шляхта, а Київського — духовенство. Заслуговує на увагу те, що в суспільстві з глибоким поділом на класи, яким була Річ Посполита, братства приймали до себе православних з усіх соціальних верств. Але за числом членів вони були невеликими. Львівське братство не перевищувало 30 членів, бо саме стільки українських родин мали дозвіл проживати в місті. У Луцьку братство налічувало не більше 15 членів. Однак діяльність цих невеликих організацій була надзвичайно ефективною.