Ще у XIX столітті склалась думка, що «Московщина» та «московський народ» привласнили собі історичне ім’я нашого народу («Русь», «русский») і саме у зв’язку з цим нам довелося знайти собі інше ім’я — «Україна» та «українці». Проти такої думки повстав у тридцяті роки палкий український патріот, дипломат часів незалежної України 1917 — 1920 років, член Державного Сенату при Скоропадському, професор Сергій Павлович Шелухін. Перебуваючи в еміграції, він написав книгу «Україна — назва нашої землі з найдавніших часів». Провівши титанічну роботу, він виявив буквально всі згадки про Україну, починаючи з XII століття, у літописах та хроніках, у нотатках зарубіжних мандрівників, у державних документах різних країн, на старовинних європейських картах, у народних піснях та переказах. Зокрема, він «пять зім читав 130 товстих томів пов<ного> зібр<ання> зак<онів> Рос<ійської> Имп<ерії>, шукаючи там вжитку термінів “Україна”, “Українці”».
Шелухін дійшов висновку, що саме назва «Русь» була для України «політичною» та чужою, принесеною зовні. Згідно з висновками Шелухіна, назві «Русь» потрібно було 400 років, щоб вкоренитися й стати більш-менш загальноприйнятною, але вона так і не змогла витіснити тепле споконвіку слов’янське ім’я «Україна», яке означало по-перше «країну» (країну взагалі), а по-друге, «рідний край». Не дивно, що це слово, врешті, відродилося і витиснуло всі інші найменування нашої землі.
«Оскільки народна назва “Україна” промовляє до душі, совісті й серця, остільки назва “Русь” не вкликає до себе високих і інтимних відчувань та прихильності, бо накинута пануючими для ознаки покори і підлеглості їм народу. Тому нарід николи не дорожив назвою “нарід Руський” і “Русь”», — стверджував Шелухін. Під «пануючими» Шелухін мав на увазі стародавніх «русів» (до речі, за його уявленнями, це були не варяги, а галли, вони-то й дали своє ім’я Галичині), але його висновок універсальний. Цей висновок можна прикласти до офіційної точки зору царської Росії, яка бачила в українцях тих самих росіян і називала Україну «Малороссией».
Гіпотеза Шелухіна багато що ставить на свої місця. Мені й самому завжди ясно чулося у назві «Украйна» слово «рай», до того ж такий рай, який надійно «вкриває» (приховує) своїх мешканців. Але гіпотеза Шелухіна не змінює того факту, що наш народ і наша земля остаточно засвоїли своє нинішнє ім’я лише трохи більше сторіччя тому.
Що стосується слова «Россия», то воно досить давнє і походить від візантійських греків. Вимовляти слово «Русь» було їм з якихось причин незручно, і вони замінили «у» на «о». Окрім того, згідно своїм уявленням про те, як слід правильно іменувати країни, вони додали ще дві літери наприкінці. У тих самих греків, а точніше — у канцелярії константинопольських патріархів, народилися згодом також поняття «Малая Россия» та «Большая (Великая) Россия». У середньовічному країнознавстві поняття «Большой» (Великий) та «Малый» (Малий) використовували не для того, щоб співставити розміри, а для визначення історичних частин тієї або іншої країни. «Мала» частина завжди була історичною серцевиною країни, а «Велика» — територією подальшої її колонізації та розселення її народу. Скажімо, у Польщі є історичні області Малопольща та Великопольща, до того ж Малопольща (довкола Кракова) — більш стародавня та «корінна» частина країни. За тим же принципом греки почали відокремлювати більш близьку і відому їм «Малу» Русь від віддалених і не так добре відомих князівств Володимиро-Суздальського, Рязанського, Муромського, Смоленського та інших, заселених і колонізованих вихідцями (а після нашестя Батия — ще й утікачами) із «старої» Русі.[9]
А як називав себе сам наш народ? Довгі століття — через захід Київщини, спустошення Батиєм, часи Литовської Русі та Речі Посполитої — він продовжував називати себе «народом руським» та «русинами». «Утяжени естесмо мы, народ Руский, от народа Полского ярмом над Египетскую неволю... Чим бы только человек жив быти мог, того неволен русин на прирожденной земли своей Руской уживати, в том то руском Лвове», — сказано у «ламенті» Львівського православного братства.
9
Як з’ясували архівісти, вперше такий поділ греки ввели в 1292 році. Важливо було і те, що митрополит Русі-Росії, якого надсилали з Константинополя, перебував у Києві, головному місті Малої (тобто головної) Русі-Росії.
Однак у 1299 році митрополит київський Максим переніс митрополичу кафедру до тієї самої новоназваної «Великої Росії», до міста Володимира, а в Києві не залишив навіть епіскопа. Митрополит Максим не вважав, що переїздить до іншої країни. Він просто переїхав з одного міста Руської землі до іншого, подалі від орд хана Ногая, що незабаром, у тому ж році, так розорили Київ, що в ньому взагалі не залишилося мешканців (як стверджує Лаврент’євський літопис, розбіглися усі до одного).
Спадкоємець же Максима, митрополит Петро, у свою чергу переніс (у 1325 році) митрополичу кафедру, цього разу до Москви, де вона вже і залишилася. Це відіграло згодом важливу роль в піднесенні Москви. Для людей Середньовіччя місто, де перебуває митрополит, було очевидно важливішим від усіх князівських столиць. Князів багато, а митрополит один.
Але — увага! — знаходячись у Москві, митрополит Петро і ще деякі його спадкоємці продовжували вважатися митрополитами Київськими і всея Русі (пізніше Київськими і Московськими і всея Русі), а їхня митрополія у константинопольських патріархів іменувалася просто Руською — або, на грецький лад, Російською. Тут витоки великої плутанини з назвами. У наступному столітті відбулася сварка Москви з Константинополем, після чого митрополити московські склали з себе канонічну залежність від константинопольських патріархів. Так почалася московська автокефалія. У відповідь константинопольський патріарх у 1458 році посвятив окремого митрополита з кафедрою в Києві для православних Великого князівства Литовського і взагалі для всіх «руських» єпархій, що не перебували під митрополитом Московським. З цього часу Руська митрополія константинопольського патріархату розділилася на Київську («і всея Русі») і Московську («і всея Русі»). Цей факт остаточно закріпив, в очах греків, поняття: «Велика Росія», тобто Велике князівство Московське, і «Мала Росія» — митрополія Київська (пізніше Київська і Галицька). Поступово ці поняття стали засвоювати і ті, кого вони стосувалися. Стали писати «Русія», а потім і «Росія». Найцікавіше, що і «великороси», і українці почали це робити одночасно.
Це питання прояснив ще у дев’ятнадцятому столітті наш чудовий учений Михайло Олександрович Максимович. Навівши два десятка свідчень того, що це було саме так, він додає, що таких свідчень набагато більше. От деякі з них. Ще в 1591 році православне Львівське братство видало у своїй друкарні «Граматику» «в наставление многоименитому российскому роду» (тобто народу). У граматиці згадане «пришествие» патріарха Ієремії «в страны Российския», а митрополит Київський і Галицький Михайло (Рагоза) іменується «архиепископом всея России». Та й сам Михайло Рагоза, починаючи з 1590 року, став писати у своєму титулі то «всея Росии» (з одним «с»), то «всея России».
Щоб ми усі вкрай заплуталися: резиденція митрополита Київського і Галицького більше ста років знаходилася у Вільні, нинішньому Вільнюсі.
Наші предки не заперечували проти назви «Мала Росія». Максимович цитує післямову знаменитого київського книгаря і лексикографа Памви Беринди до книги «Анфологион, з Богом содержащий церковную службу» (1619): «се убо приносить ти... матерь твоя в России Малой». У «Октоиху» (1630) львівського видання сказано: «в граде Леондополи [тобто у Львові] Малыя России».
Але головні свідки і судді тут, звичайно, козаки. У Білоцерківському універсалі 1648 року Богдан Хмельницький пише: «вам всем обще Малоросияном о том доносим... о уволненю от бед лядских всего народа Малороссийского... Кому з вас любима целость отчизны нашей, Украины Малороссийской...». Зверніть увагу: «Украины Малороссийской». України! Запорожці теж нічого не мали проти назви «Мала Росія». З січня 1654 року вони пишуть Хмельницькому: «А замысл ваш, щоб удатися і буди со всем народом Малороссийским... а бысте того дела не оставляли и оное кончили, як ку найлутшой ползе отчизны нашой Малороссийской...».
Проти слова «Росія» не стали заперечувати й у Москві. Вже в 1586 році патріарх московський Іов став писати у своєму титулі: «і всея Росії».