У Московській державі поступово закріпилася самоназва «русский» («русские»), тобто іменник від прикметника. Це цілком звичайна форма. Частина білорусів тривалий час була відома під іменем «тутейших», вятичі називали себе «вятскими» («мы — вятские, ребята хватские»), псковичі — «пскопскими» (наголос на другому складі), у Сибіру жили «семейские». Ти хто? Я «пскопской». Тобто, зі Пскову, зі Псковської землі, зі «пскопских». За тим же принципом утворені слова «православний», «православні» — мало хто скаже «православна людина», «православні люди». Знавці європейських мов підказали мені, що у той же спосіб утворені самоназви багатьох народів: «Français» — «француз» (буквально: «французький»); «the English» — англійці (буквально: «англійські»).
Ось уже скільки набралося у нас назв: Русь, Руська земля, Мала Росія, Велика («Большая, Великая») Росія, Русія, «Оукраїна», Україна, Украйна Малоросійська, Велике князівство Київське, Велике князівство Московське, Велике князівство Литовське, Київська митрополія у Москві, Київська митрополія у Вільні, русичі, русини, русьские. Поки що можна розібратися, та й то вже легко заплутатися.
Великому князівству Московському пощастило. Сусіди нечасто звали його Росією, частіше.[10] — Московською землею, Московією, Московщиною, а то й просто Москвою, але для своїх жителів воно дуже рано стало і багато століть залишалося Русью (іноді навіть Святою Русью). Знаменитий протопоп Аввакум пише, як прийшла йому у Сибір грамота (у 1664 році): «велено ехать на Русь», і він по воді «в русские грады приплыл». Свою батьківщину Аввакум називає то «Руская держава», то «наша Россия» — все годиться!
Що ж до України, у часи Богдана це ймення використовувалось все частіше та частіше, але, як кажуть історики, ще не стало загальноприйнятним. Так, скажімо, антимосковськи настроєний гетьман Іван Виговський намагався створити на українських землях Велике князівство Руське. А один із перших українських політемігрантів, сподвижник Мазепи, гетьман на вигнанні, Пилип Орлик розумів справу так: є країна Україна, але населяє її «народ козацький».
Враження таке, що Україна ще не до кінця впевнена, що їй треба йменуватися саме Україною, що вона шукає своє ім’я, перебираючи різні варіанти. Це відбилося у «Літопису» Самійла Величка, який було закінчено у 1720 році. Він називає українців то народом «руским», то слов’янським, то сарматським і, навіть, козарським (хазарським), і роксоланським, іноді українським, іноді малоросіянами. Він використовує вирази «козацька мова», «наші сармато-козацькі предки», «предки наші козакоруські», «отчизна наша Украйно-Малороссийская», «писари словяноказацкие». Слово «Украина» як назва країни у Величка переважає (але не «українці», і не «українська мова»). Він навіть використовує вираз «Речь Посполита Украинська» — тобто Українська республіка!
Плутанина імен після 1654-го
З’ясування питання, як нас називати, іде з російської сторони. Довгий час царські чиновники уникають використовувати назву «Україна», оскільки на російському боці є своя Україна (це майбутня Слобожанщина). Вони пишуть «Малая Россия», «малороссияне», «народ черкасский», «чиркасы запорожские», «черкащани». Назва «черкасы» трималась на диво довго. Більш як через сто років, в указі Катерини від 9 вересня 1775 року, сказано: «Из черкас сформировать Украинские полки». З іншого боку ще цар Петро, не схильний до догм, писав 16 січня 1712 року: «Гарнизоны в малороссийских городах укреплять людьми из украинцев» — вчені з’ясували, що це взагалі одне з найперших письмових уживань слова «украинцы».[11]
Росія довгий час не могла визначитися навіть із власною назвою. Позначення «всея России» є вже на монетах Івана III, але вона тим не менше продовжує називати себе по-різному: то Московським, то «Русским», то «Российским государством». Історики розкопали памфлет часів Смутних з дуже дивним заголовком: «Новая повесть о преславном Российском царстве и великом государстве Московском».
За кордоном Росію також продовжували, за старою звичкою, називати Московією. У 1713 році Петро І, нарешті, схаменувся, що «во всех курантах (іноземних газетах) печатают Государство наше Московским, а не Российским», та наказав російському послу у Данії «сие пресечь, чтоб печатали Российским, в чем и к прочим ко всем дворам писано». Але Росія, будучи окремою і самостійною державою, могла собі це дозволити. Для України ж невизначеність була справжньою трагедією, про що сама Україна тоді, мабуть, не здогадувалась.
Національна самосвідомість не може з’явитися раніше затвердження національного імені. У польській Речі Посполитій українці твердо відчували себе окремим «руским народом». Але ж і Московщину, за їх відомостями, населяв «руский народ». Це вже зараз, через третину тисячоліття, нам зрозумілий, а може здається що зрозумілий, дійсний стан справ. А у часи Богдана збіг двох самонайменувань сильно спантеличував.
10
Чеський учений, великий педагог Ян Амос Коменський включив до своєї знаменитої книги «Світ почуттєвих речей у малюнках» карту «найголовніших держав Європи», складену в 1650-х роках. На цій карті окремо показана «Московія», а північніше і на схід її — «Росія». Кордон між ними не проведений. Україна репрезентована на цій мапі «Подолією» між гирлами Дунаю і Дніпра. «Подолія» межувала, відповідно до книги Коменського, з «Фракією», Угорщиною, Польсько-литовською державою і «Тартарією».
11
Слово «українець» ходило задовго до Петра Першого, інакше, наприклад, у Росії не могло б з’явитися прізвище Українцев. Омелян [гнатійович Українцев (1641 — 1708) був у 1689 — 1699 роках главою російського Посольського приказу, тобто, по-нинішньому, міністром закордонних справ.