Під одним державним дахом виявилися два народи, абсолютно різні за характером і традиціями, складом життя, господарським укладом, смаками, пристрастями та побутовими звичками, з різним історичним досвідом та національною пам’яттю, що аж ніяк не збігається. Але кожен з цих двох народів вважав себе «русским»! Тут треба уточнити: себе вважав, а щодо іншого невдовзі почав-таки сумніватися.
Голеним українцям росіяни з бородами видавалися схожими на цапів, звідси й пішло прізвисько «кацап» (тобто «як цап»). Великороси ж, навпаки, дивувалися, як це можна голити бороди та голови, їх вражали чуби козаків. Звідси й відоме прізвисько «хохол». Для людей консервативного XVII століття такі радикальні відміни у зовнішності були майже нестерпні. Українцям була не до смаку самовпевненість «москалів», їхні манери пройдисвітів у веденні торгових справ. Навіть з’явилося дієслово «москалити», тобто шахраювати.
Сумніви виникли також і з іншого боку. «Чи такі вже вони православні, ці малороси?» — запитувало московське духовенство. — «Може, набралися латинської єресі від поляків?».[12] Але то були дрібниці. Вже у найперші роки з’явились куди більш серйозні подразники. Москва почала розміщувати гарнізони в українських містах, провела непроханий перепис населення, наславши безцеремонних переписувачів, затримувала платню козакам, народ скаржився на московських воєвод.
Чому ж у перші 30 — 40 років після Переяслава не сталося відторгнення України? Росія була в цей час ще досить слабою і нізащо не змогла б утримати Україну, якби та вирішила відокремитися.
Були на те три причини. По-перше, для українців Лівобережжя, які ще не забули звірства поляків часів Визвольної війни, найгірша Росія була кращою від найліпшої Польщі. По-друге, після приєднання до Росії Лівобережна Україна мала цілком реальну автономію, яка сильно пом’якшила, за виразом вчених, «шок культурно-соціального контакту». І по-третє, хоча українська еліта Лівобережжя досить швидко почала підозрювати, що серед двох «русских» народів так повинен іменуватися тільки один, ця здогадка ще не дорівнювала ясній національній самосвідомості. Для її здобуття повинно було, як показав час, багато води утекти.
Прості українці бачили все куди однозначніше. Вони дуже довго не могли примусити себе навіть називати Росію Росією, не говорячи вже про те, аби бачити її своєю. Саме звідси таке часте вживання дублікатних імен «москаль» та «Московщина»:
Замислимось: які саме обставини вирішили на користь Росії результат Північної війни 1700 — 1721 років? Адже вона могла програти цю війну. Ось що говорить видатний український історик Микола Костомаров: «Честь Русской державы вырвана была из бездны почти неминуемой. Опасность была чрезмерно велика. Если бы, как на то надеялся Карл, малороссийский народ прельстился обольщениями своего гетмана (Мазепы) и славою северного победителя (шведского короля Карла XII), Петру ни за что бы не сладить со своим противником. И если кто был истинным виновником спасения Русской державы, то это — малороссийский народ, хотя эта сторона дела не выставлена до сих пор историею в настоящем свете» (не «выставлена» навіть через 120 років після того, як Костомаров написав ці рядки у 1882 році!).
Загальновизнано, що завдяки перемозі у Північній війні Росія стала великою державою, тому що вийшла до Балтійського моря, про що у нас уже була мова. Проте, вихід до Балтики хоча й був для перетворення Росії у велику державу важливою умовою, але недостатньою. По-справжньому вирішило справу її поєднання з Лівобережною Україною. З допомогою українських козаків Росія, раніше ніж до Балтійського моря, вийшла до Азовського. Спираючись на Україну (а вірніше сказати, разом з Україною), Росія перемогла нашого спільного багатовікового ворога, Кримське ханство, витиснула з Північного Причорномор’я та з кавказького берега Туреччину, вийшла до Дунаю та Пруту, стала імперією.
І тут чесній людині не годиться замовчати і обійти стороною питання: засуджуючи все імперське, чи визнає Україна, що з вигодою для себе брала участь у імперських завоюваннях Росії? Я довго розмірковував над тим, чи варто торкатися цієї теми, але прийшов до висновку, що краще вже я торкнуся, ніж буде цим в очі тицяти хтось недоброзичливий.
12
Патріарх Нікон вважав, що «малороссияне потеряли веру и крепость добрых нравов; покой и честь их прельстили, они своему чреву работают (служат), и нет у них постоянства»). Деякі духовні книги з Києва викликали в Москві переполох. Про розп’яття Христа в них говорилося: «пригвоздили до креста». Московські грамотії побачили тут єресь, говорили, треба, мовляв, писати «ко кресту». Такі «єресі» вони знаходили скрізь, де тільки зустрічали незрозуміле для них значення слова, наприклад, «речь» у значенні «річ» і так далі. (Правда, це не перешкодило незабаром «великому призову» українських книгарів і вчених до Москви.) Тут можна згадати і великі обрядово-літургічні розходження. Українці при хрещенні не занурювали дітей в купіль, а обливали святою водою, і московське духівництво всерйоз порушувало питання, чи не є «обливанці» єретиками. І це при тому, що багато десятиліть предстоятелями російської православної церкви були саме українці, тобто, «обливанці».