Я припускаю, що ця легковірність є частковим та бічним наслідком якогось більш широкого та універсального явища. Мабуть, можна сказати так: більшість або значна частка мешканців України десь на підсвідомому рівні постійно готова до дива, вона впевнена, що у цьому світі можливо все. Нашим людям звідкілясь відомо, що світ створений зовсім не так просто й очевидно, як ми його бачимо. Звідки це береться? Не знаю, але віра України у загадкове просвічує крізь безліч життєвих історій, загадок, вона буквально просякає нашу народну творчість. Чи може це бути випадковим?
Нагадаю, що саме Україна породила абсолютно особливий талант Гоголя. Невідомий нам містичний зворотній бік життя відкрився йому у рідній Василівці, у Диканьці. Він не закрився для нього й пізніше, у Петербурзі, — повість «Портрет» це ясно показує. Зовсім не дивно й те, що автор «Мастера и Маргариты» теж родом з Києва. Але Карпати і Полісся наповнені таємницями не менше Полтавщини, Подніпров’я або Волині — читайте наших класиків.[15]
Читаю у Івана Франка: «Мені розповідали, що у Нагуєвичах колись розкрили могилу упиря і, відкривши труну, знайшли мертвяка, який лежав на боці та палив люльку». Дуже спокійна фраза. Поставивши крапку, Іван Якович переходить до чогось іншого.
Ми поетичний та артистичний народ, це не заслуга, а даність. Ми схильні до перебільшень, метафор, гіпербол, ми ще не втратили до кінця почуття єдності з природою. Разом з тим українець значною мірою поглиблений у себе. Йому у собі самому потрібно зрозуміти ще так багато, що це надовго.
По контрасту
По контрасту росіяни більше повернуті назовні. Психологи говорять, що росіяни швидше екстравертні, а українці швидше інтровертні (обидва слівця звучать, прямо скажемо, однаково неприємно — але така вже термінологія, з нею не посперечаєшся). Серед росіян навряд чи буде поширений психоаналіз за Фрейдом — це коли персона, занепокоєна своїми проблемами (як правило, дама), сповідується спеціалісту по неврозах, розповідаючи йому те, про що не розповість нікому. Російські дами прекрасно сповідуються одна одній, їм психоаналітик не потрібен.
Серед росіян я частіше, ніж серед українців, зустрічав людей, яким здавалась обтяжливою їхня справа, і вони робили її погано. Не тому, що не могли робити добре, а тому, що була відраза. Зате така людина майже завжди має якесь хобі. Це старе явище. Читайте Лєскова: «Он был чиновник какого-то отделения, и по русской привычке свое дело считал за неинтересное, а любил заниматься тем, что до него не касалось».
Багато росіян, здебільшого серед простих людей, не дуже високої думки щодо формальних законів, вважають їх бездушними. Звідси й повна відсутність серед них того тремтливого ставлення до Закону (з великої літери), яке притаманне, наприклад, німцям. І звідси ж переконання, що треба жити «по понятиям» — тобто спираючись на голос совісті та здоровий глузд. Поняття, мовляв, у всіх випадках життя підкажуть шлях до розумного й справедливого рішення, а законотворчі хащі придатні виключно для крючкотворів.
«Революційна правосвідомість» і спрощене судочинство часів революції, громадянської війни та наступних років було яскравим втіленням життя «по понятиям». Але все це можна було спостерігати й до революції, притому у найнесподіваніших сферах. Скажімо, зречення Миколи Другого від престолу було вчинком, неможливим з погляду юридичного. Він не мав права зректися навіть за себе самого (таке не передбачене російськими законами), не говорячи вже про те, щоб зрікатися від імені сина, він не мав права передавати престол братові Михайлу. Микола Другий виходив з доцільності, як він її розумів на той момент, він зрікався тому, що так йому підказувало його моральне почуття. Тобто він вчинив «по понятиям».
Не буду стверджувати, що таке ставлення до закону не притаманне українцям. Притаманне, і навіть дуже, але, як мені бачиться, у відчутно меншій мірі, аніж росіянам. У українців якось більше поваги до порядку і законної влади, це видно навіть у тому, що в українському селі священик та вчитель (люди, яких поставила влада) завжди були більш шановані, ніж у російському.
Істина, що українці та росіяни — різні народи, для багатьох все ще не очевидна. Моя порада — підіть у етнографічний музей. Ви переконаєтесь, що внутрішні відміни між росіянами та українцями відбиті у зовнішніх відмінах практично всіх форм побуту. Всередині одного народу такі відміни були б неможливі. Згоден, двадцяте сторіччя сильно вирівняло їх, та ще й частково дев’ятнадцяте, але вони залишились і вони безумовні. У східному напрямку ці відміни слабшають, у західному — посилюються. А загалом, відвідайте етнографічний музей. Ви переконаєтесь у несхожісті народного одягу — російська жінка носила сарафан, українська — плахту; у нас не знали косовороток, а в Росії — широких українських штанів. Українець взимку носив високий конічної форми капелюх з овчини, який називали «кучма», влітку — солом’яний бриль; росіянин зимою ходив у хутряній ушанці — «треухе», влітку — у схожому на циліндр валяному «грешневике». Заміжня жінка у нас ховала волосся під «намітку», тому що домовий, ухопивши за волосся, що вибилося, міг затягти її на горище. Російські жінки також ховали волосся, але на інший зразок. Наші жінки не носили російського «кокошника» та рогатої «кички»; нарядним головним убором українок були абсолютно інші на вигляд «очіпок» та «кораблик».
15
Можливо, «схильність до меланхолії», що згадується етнопсихологами стосовно українців, описує саме той стан людини, коли вона — усвідомлюючи це чи ні — згадує про існування непояснених явищ і питань, які не мають відповіді? Перечитуючи «Историю моего современника» Короленка, я наштовхнувся на кілька місць, чомусь не відмічених свідомістю в юні роки, коли я читав чудову сповідь уперше. Сьогодні ці фрагменти здаються мені дуже красномовними. От один з них. Батько автора (і героя) привіз із Києва «старинную большую книгу в кожаном переплете». Це був «Печерський патерик», збірник про історію Києво-Печерського монастиря і перших його подвижників. Даю слово Володимирові Галактіоновичу Короленку: «Это произведение, исполненное глубочайшего невежества и суеверия, но вместе и глубокой искренности, на всех своих страницах испещрено чертями и чертенятами, которые являлись пещерным подвижникам. Аляповатые лубки изображали их в виде маленьких смешных полуобезьян, с хвостами крючком и с птичьими ножками, и всюду они представлялись только проказниками, то прячущимися в рукомойники, где их монахи закрещивают и запирают, то принимающими вид девид, то являющимися в виде свиней, больших ящериц, змей или собак. Они устраивают монахам всякие козни, но иногда и монахам удается изловить их; тогда они их наказывают, заставляют таскать бревна и, по странной снисходительности, опять отпускают на волю. Мне кажется, что эта почтенная книга, по которой впоследствии я выучился славянскому чтению, сильно уронила в наших глазах грозную репутацию черта, и мы, допуская ее существование, потеряли к нему всякое уважение и страх».
За словами коментаря, казково-фантастичний світ марень, знамень і чудес має в «Патерику» реальну історичну основу, от так прямо і сказано. На пенсії з задоволенням розберуся, що мається на увазі, спробую зрозуміти, чому наші предки так спокійно жили поруч з нечистою силою, не особливо прагнучи з нею боротися. У Росії інші відносини людини з потойбічним світом, своя поетика страшного, не схожа на нашу. Справжня ця історія чи вигадана, вона — у тім вигляді, у якім її доніс до нас автор — могла відбутися (чи бути вигаданою) тільки у нас, в Україні.
Інший уривок з Короленка, зовсім гоголівська історія. «Наша кухарка рассказывала разные случаи из своего детства... Отец ее в старые годы “чумаковал”, то есть ходил с обозами в Крым за рыбой и солью, а так как мать ее умерла рано, то отец брал ее с собою... Таким образом, ее детство прошло в чумацких валках, в странствованиях по степям на скрипучих возах, с ночлегами в степи. При этом она видела “своїми очима” много таинственного и чудесного.
...Отстали от табора и ночью должны были переезжать через болота по длинной гребле, в конце которой стояла мельница. Ночь была ясная, как день, а на мельницах и в бучилах, как это всем известно, водится нечистая сила... Девочка не спала на возу и, взъехав на греблю, увидела, что стороной за возом бежит что-то маленькое, “як мыша”. — Тату, — сказала она задремавшему отцу, — вот за возом “мыша бежит”. — Отец оглянулся и тотчас же стал креститься. — “Говори, доню, отче-нашу”... Оба стали молиться, а мыша выросла в крысу, потом стала, как кошка, потом, как лисица, как волк, и наконец, как медвежонок. Медвежонок вырос в медведя и все продолжал расти, так что когда они подошли к концу гребли и поравнялись с мельницей, то он был уже выше мельничной крыши. Но тут оказалось, на счастье путников, что чумацкая валка расположилась ночевать на лугу за мельницей, так что оттуда слышались уже говор, песни и крики. Нечистий, увидев огни и такую силу крещеного народу, вдруг поднялся на дыбы, что-то “загуло”, как ветер, и медведь кинулся в омут...
Отец присоединился к табору и попросил, чтобы его с возом пустили в середину. Чумаки, видя, что с человеком случилось такое происшествие, признали его требование справедливым, раздвинули возы и очистили ему место. Отец, кроме того, был человек “знающий” и потому, прежде чем лечь спать, обвел круг кнутовищем около своей телеги, закрестил его и заговорил заговорами. Ночью кто-то, очевидно, искал среди спящего табора именно его и его дочку. Наутро весь табор оказался в полном беспорядке, как будто невидимая сила перетрясла его и перешвыряла так, что возы оказались перемешаны, хозяева очутились на чужих возах, а иных побросало даже совсем вон из табора в степь... На один из таких рассказов вошла в кухню моя мать и, внимательно дослушав рассказ до конца, сказала:
— Вот ты, Будзиньская, старая женщина, а рассказываешь такие глупости... Как тебе не стыдно? Перепились твои чумаки пьяные, вот и все...
Будзиньская очень обиделась:
— Я еще вовек не лгала, — ответила она с большим достоинством, — а паны, дело известное, ничему не верят».
Наприкінці несподівана подробиця. Стара куховарка «признавала, что в последнее время народ стал хитрее и поэтому [!] нечисти меньше». Ну, хіба не диво? Для мене очевидно, що все тут, до найменшої подробиці, до розмови куховарки з матір’ю, дуже українське.