Проте, багатьом нашим людям притаманна добра та достойна звичка — довіряти «своєму». Мається на увазі, що коли в далечині від рідних місць маєш справу із земляком, а більше того — з односельцем, можна не боятися каверзи або ошуканства.
Росіянин же до останніх часів жив із відчуттям, що на просторах «однієї шостої» у нього скрізь батьківщина, а тому, за моїми спостереженнями, куди спокійніше ставився до «своїх». Загалом серед народів колишнього СРСР росіяни були найбільш «необщинним» народом, що розходиться із стереотипом. Я веду мову про тих росіян, яких знав та бачив, а не про росіян з книжок народників XIX століття. Навряд чи це варте подиву. Навіть вікові стереотипи здатні змінюватись буквально за кілька десятиліть. Не так давно у католицьких Іспанії та Італії були найбільш багатодітні — саме завдяки католицизму — родини у Європі, а сьогодні у цих країнах, навпаки, найнижча народжуваність на континенті.[17]
Певна річ, не доводиться говорити про наш повний розрив з минулим, цей розрив має дещо вибірковий характер. З’ясувати причини такої вибірковості, зрозуміти, чому народ відкидає щось одне, а зберігає інше, здатні хіба що поглиблені наукові дослідження. Не можна піддавати сумніву те, що життєвий устрій українців за принципами громад протягом століть складався на основі шанування досвіду предків. Цей устрій ставав справжньою матеріальною силою, яка допомогала протистояти різним випробуванням і дуже швидким змінам. Саме схильність до нього дозволила зберегти до наших днів деякі чудові навички й правила трудового життя та повсякденного побуту, багато форм міжлюдських стосунків, дозвілля та розваг — все те, що допомагало й допомагає легко пізнавати українців серед інших народів. Мабуть, цю схильність підмітив депутат Державної Думи РФ В’ячеслав Ігрунов. У передачі російського телебачення, присвяченій з’їзду вихідців з України (з’їзд проходив у Москві 8 — 9 грудня 2001 року), він поділився таким спостереженням: «Українці більш консервативні та менш анархічні порівняно з росіянами». Відомий консерватизм українців дійсно зберігається, і я вважаю це позитивною рисою. Що ж до анархічності, якщо вона й справді зменшилася з часів селянської армії Нестора Махно, можна тільки порадіти.
За моїми спостереженнями, росіяни ще й менш оптимістичний народ, ніж українці. Якщо сталось щось погане чи просто небажане, росіянин, швидше за все, подумає: «Так я й знав!», тоді як українець вирішить: «Могло бути куди гірше». Проте, росіяни в основному додержуються своєї розсудливої приказки (вони ж її і винайшли, ні у кого не запозичили): «Глаза боятся, а руки делают», і врешті, досить часто здійснюють задумане. Загалом вивчення приказок та прислів’їв двох наших народів може багато чого прояснити. У чому ще так зберігається характер народу, як не у його коротких висловленнях на кожен життєвий випадок? Хто-небудь коли-небудь підбере два приблизно однакових за товщиною томи «Прислів’я та приказки українського народу» і «Пословицы и поговорки русского народа» та проведе їх порівняльний аналіз — впевнений, що відповідна методика існує. Ось тоді можуть відкритися дивовижні речі — про різне ставлення до Бога, до світу, до сусідів, громади, родини та дітей, до природи, до праці. Втім, припускаю, що ставлення може здатися і досить близьким. Але все одно, я впевнений, якісь відміни будуть. Ясна річ, я таким аналізом займатися не зможу, а просто приведу прислів’я: «Аби жив до жнив, а в жнива аби хто обідати покличе».
Росіянам, набагато більше ніж українцям, притаманне бажання вирішувати навіть найскладнішу проблему «методом лобового емпіричного наповзання» (вираз належить одному дніпропетровському інженеру. Для більш простих випадків такий метод ще називають «методом тика»). Справжній росіянин — це той, хто полінується читати довгу інструкцію: ледве розпакувавши складний (і зовсім незнайомий!) прилад, він поспішає увімкнути його та освоювати уже по ходу, до того ж, як правило, справа увінчується успіхом, від чого іноземців страх бере. Інструкцію відкриють лише тоді, коли щось піде не так, як треба. Певна річ, її будуть вивчати, але згодом.
Я зовсім не хочу стверджувати, що українці часом не діють так само. У середовищі інженерів відміни взагалі непомітні. Та все ж, якби хто-небудь з психологів взявся описати таку модель поведінки та спитав у мене, чи вважаю я її насамперед російською або українською, я відповів би без вагань: зрозуміло, російською.
17
Колись община була соціальним гальмом, але її повне зникнення — велика втрата. Община — це громадянське суспільство в мініатюрі. На сучасному Заході общинне життя в масштабі вулиці, кварталу, підприємства, етнічних і релігійних груп усіляко заохочується державою. Англійський прем’єр-міністр Блер у промові з нагоди приходу 2000 року, ставлячи Англію в приклад усьому світу, говорив, що й іншим націям для успіху в наступному тисячолітті необхідно «розвивати общинні узи». Він пояснював це так: «люди мають потребу в общинах, мають потребу в почутті належності». Я вважаю, що ці слова адресовані, зокрема, українцям і росіянам.