Роботи «націоналістів» та «дисидентів» я прочитав набагато пізніше. До речі, недарма більшість із них належали до першого покоління міської інтелігенції — тобто, були вихідцями з села, тими самими уїдливими самородками. Сьогодні, коли до їхніх праць підрадянських років можна уже ставитись цілком неупереджено, я бачу у багатьох з них одну спільну рису: дуже майстерне використання розриву між теоретичними побудовами комуністичного вчення та радянською практикою. Вони весь час тицяли пальцем у «непрацюючі» статті Конституції СРСР та програмних документів КПРС, мабуть трохи дратуючи менш рішучих однодумців своєю уявною наївністю. Але це був тоді їхній єдиний щит: мовляв, ми палко віримо у комунізм і турбуємось лише про одне — аби його будівельники не відступили від своїх власних чудових креслень. І чи не вражаюча нагорода? У вирішальний момент зпрацювала найбезнадійніша, як здавалось, з усіх статей радянської конституції: про право союзних республік на вихід з Союзу РСР!
Пригадую 1977 рік: спочатку всенародне обговорення проекту нової Конституції СРСР, потім, як по нотах зігране обговорення у Верховній Раді СРСР (мені минуло 39 років і від колишньої студентської наївності уже мало чого залишилося). Хтось із депутатів поставив запитання — зрозуміло, заздалегідь узгоджене, — а чи не виключити нам з конституції право республік на вихід із СРСР як застаріле, успадковане з конституції 1936 року? Мовляв, та конституція була прийнята за умов, коли ще не склалась нова історична спільнота людей — «радянський народ», тож про яке відокремлення може йти мова сьогодні? І тоді піднімається Брежнєв і говорить з найповажнішим виглядом, що виключати цю статтю було б передчасно. Не впевнений, що пролунали оплески, але, природно, ухвалили не виключати.
Я ламаю собі голову: як ставитися до того обговорення? Як до лицемірства у чистому вигляді? Ну, що заважало керівництву СРСР просто «забути», пропустити цю статтю, переписуючи конституцію? Адже ніхто й не пискнув би. Але ще через 14 років це могло б мати рокові наслідки. Завважте, СРСР розділився точно по числу і по кордонах союзних республік. До 1956 року у його складі була ще шістнадцята союзна республіка, Карело-Фінська (на згадку про неї лишилась шістнадцята позолочена дівчина фонтану «Дружба» на ВДНГ у Москві). Не розжалував би її Хрущов тоді в автономні, вона, як і всі інші, напевне б відокремилась у 1991-му, і мабуть так само мирно. Але відокремлення автономних республік та автономних областей не було передбачене радянською конституцією — і жодна з них не відокремилась! Всі спроби це зробити спричинили криваві війни — у Чечні, Карабаху, Абхазії, Південній Осетії, Гірському Бадахшані, у Придністров’ї (мало хто зараз згадує, що самовиголошена Придністровська республіка до 1940 року була Молдавською АРСР у складі Української РСР).[18] Тобто радянська конституція 1977 року виявилась щодо цього абсолютно працюючою!
Мало того. Непорушними лишаються також всі міжреспубліканські кордони радянських часів — принаймні, до їхньої делімітації та демаркації у майбутньому (делімітацію проводять на найбільш детальних картах, демаркацію — безпосередньо на місці). Перекроювали, як правило, по дрібницях, але не завжди — пригадую, як раптом змінились на карті СРСР обриси Узбекистану (в іншій частині книги я порушу тему великого переділу кордонів між УРСР та РРФСР у двадцяті роки).
...Ну, а що ж сталося з партією, яка робила все це, з її головною комуністичною ідеєю? Чи то учасники комуністичного проекту не доросли до власного задуму, чи то задуми були нездійсненні. Мабуть-таки і те, й друге: не доросли, оскільки задум передбачав, що всі повинні стати святими. Установку на безкорисливу свідомість підстраховували адміністративними заходами. Це приводило до найбезглуздіших колізій. Недавно книга нині покійного Бориса Івановича Губанова «Триумф и трагедия “Энергии”» нагадала мені про один епізод 35-річної давнини, про який я уже встиг забути. Борис Іванович був першим заступником Генерального конструктора КБ «Південне». Після його переїзду до Москви я був призначений на його місце. «Вспоминается, — пише він, — в конце 1960-х годов [здається, це було в 1967-му — Л. К.] в КБ “Южное” решили организовать какой-то отдых для работающих на износ ракетчиков. На строительство коттеджей денег было у всех маловато. Ну, решили, как это было уже популярно, образовать садовое общество с участками каждому по шесть соток. Начали делать “фазенды” — домики, на которые еле-еле хватало денег. Но некоторым хотелось сделать домик такой, чтобы он как-то был похож на эту чертову “виллу”. Кто-то превысил высоту сооружений. Нет, не в духе теперешних двух-, трехэтажных крепостей, а просто построил дом с мансардой — жилая комната под скатом крыши. Потребовали от академиков, докторов наук и просто ракетчиков привести их в соответствие с требованиями, установленными на местах. Рушили “вторые” этажи, так как не подвергалось сомнению, что чердаки могут быть использованы для сдачи внаем...»
18
Довоєнна Молдавська АРСР у складі Української РСР була непомірно великою, набагато більшою нинішньої невизнаної Придністровської республіки. Її площа складала 8288 кв. км (Придністровська республіка займає 4163 кв. км). У такому вигляді вона була утворена більшовицькою сваволею в жовтні 1924 року, її кордони були проведені суто вольовим чином — почасти особисто «героєм Громадянської війни» Григорієм Котовським, який сподівався стати на чолі республіки. Вона містила в собі значну частину нинішньої Одеської області з містами і селищами Кодима, Балта, Котовськ (Бірзула), Ананьєв, Червоні Окни, Ширяєво, Слобідка, Піщана.