Отже, абсолютно конкретне запитання: чи був захват влади більшовиками 25 жовтня (7 листопада) 1917 року суто російською справою чи це не так? Зрозуміло, рішення скинути Тимчасовий уряд приймалось більшовицьким ЦК, але це було таке собі теоретичне рішення. Операцію ж по захвату влади у Петрограді організував та здійснив Воєнно-революційний комітет (ВРК), головою якого був Микола Ілліч Подвойський, українець, син священика. Він не випадково опинився на такій посаді: з березня 1917 року очолював Військову організацію ЦК РСДРП, формував загони Червоної Гвардії. За 12 годин до перевороту ВРК розіслав у вірні більшовикам частини «Предписание №1» про повну готовність. Підписів під документом було два — Подвойського та Антонова-Овсієнко. Подвойський особисто брав участь у штурмі Зимового, а потім був одним з організаторів оборони Петрограда. 23 листопада він став наркомом з воєнних справ. Уродженець Чернігова Володимир Олександрович Овсєєнко відомий як Антонов-Овсєєнко. Велика Радянська енциклопедія (перша) називає його «одним из главных участников Октябрьского переворота», пише: «в момент восстания Антонов-Овсеенко, как член воєнного Ревкома, вместе с Подвойским руководил боевыми операциями в Петрограде, под его командованием взят Зимний дворец». До речі у ВРК входили й інші українці — Петро Васильович Дашкевич, Андрій Дмитрович Садовський, П. Н. Мостовенко, а штаб ВРК взагалі складався з одних лише українців.[20]
Я перелічив лише постаті першого-другого рядів, що впадають у очі. За ними стоять багато інших, менш помітних, але дуже діяльних українців — учасників тих подій. Проте, головною рушівною силою перевороту були, звичайно, тисячі та тисячі матросів Центробалту, переважно українців — адже флот до революції традиційно набирали у «малоросійських» губерніях.
Можливо, історики-фахівці зможуть довести протилежне, але поки що я не можу піти від висновку: багато українців («корпоративно» — в образі революційних матросів — і персонально) були прямо причетні до більшовицького перевороту, повалення Тимчасового уряду та розгону Установчих зборів — тобто до задушення російської демократії.
Українці, яких я назвав (разом з тисячами неназваних) згодом руку приклали також до задушення демократії в Україні. Зрозуміло, вони діяли вкупі та залюбки з неукраїнцями — не дарма ж більшовики сповідували гасло, що у пролетаря немає батьківщини. Зваблені марксистською утопією та ідеєю світової революції, вони скрізь знищували «буржуазну» демократію — російську, грузинську, білоруську, українську. Знищили б і фінську, і польську, і латвійську, але не вистачило сил. У демократії вони бачили нове видання старих порядків — адже і до революції була Дума, була боротьба партій. Вони ніколи не говорили «демократія», тільки «буржуазна демократія».
Коли я вперше прочитав, що більшовицькі загони вів на Київ Юрій Коцюбинський, син нашого класика, автора «Тіней забутих предків» і українця аж до самих кісток, я спершу очам своїм не повірив. Що зробиш, люди Утопії дивились на все національне як на реакційний пережиток.[21]
Історичні факти не дозволяють мені дійти висновку, що мій народ був переможений, здався і підставив шию під «більшовицьке московське ярмо». У тому-то й справа, що більшість українського народу (я зараз не веду мову про населення Західно-української народної республіки), точно так, як і більшість російського народу, дало себе захопити красивою казкою про «землю — селянам», про «фабрики — робітникам» і про те, що «володарем світу буде праця». Спокусившись, вони взяли участь, спочатку цілком добровільно, у комуністичному експерименті.
Саме в успіху більшовицької пропаганди серед українського селянства бачить один з важливих факторів поразки національної революції 1917 — 1920 років канадсько-український історик Орест Субтельний.
20
Павло Юхимович Дибенко, українець, із селян, у дні Лютневої революції був обраний головою Центробалта, у жовтні очолював «трійку» по підготовці повстання на флоті. Командував Червоною Гвардією, що зупинила наступ Краснова на Петроград. Ввійшов до Раднаркому (першого радянського уряду) як нарком з морських справ, був ініціатором і організатором розгону Установчих зборів.
Були й інші «ключові» українці в дні повалення Тимчасового уряду і встановлення більшовицької диктатури.
Микола Васильович Криленко керував захватом найважливіших об’єктів Петрограда, після перевороту — член Раднаркому, Верховний головнокомандуючий.
Микола Олексійович Скрипник, що стільки зробив потім для українського культурного відродження, зробив свій внесок і в захват більшовиками влади. Саме він переломив настрій нерішучих членів ЦК РСДРП на доленосному засіданні 16 жовтня 1917 року про збройне повстання. Він віддавав накази більшовицьким «фабзавкомам» на підприємствах Петрограда, а його правою рукою був Улас
Якович Чубарь, майбутній голова Раднаркому Української РСР і член Політбюро ЦК ВКП(б).
На випадок якихось непередбачених обставин був створений «запасний штаб збройного повстання» на чолі із ще одним нашим земляком, Михайлом Михайловичем Лашевичем. Цей штаб діяв, Лашевич керував захватом телеграфу, пошти, Держбанку, Павловського військового училища.
21
Хто, крім Подвойського, Коцюбинського й інших названих вище «героїв Жовтня», був руйначем Центральної Ради, гетьманської Держави, Директорії, хто, не шкодуючи сил, а часом і життя, знищував другу українську державність? Українці Балицький, Блакитний, Боженко, Будьонний, Гринько, Думенко, Яременко, Жлоба, Затонський, Карпенко, Ковтюх, Костюк, Котовський, Крапив’янський, Лапчинський, Любченко, Мануїльский, Пархоменко, Петровський, Таран, Терлецький, Федько, Шахрай, Шумський, Щаденко, Щорс. Звичайно, це лише половина списку. Він не повний без таких неукраїнців (або не зовсім українців), як Аралов, Артем, Бубнов, Желєзняк, Квірінг, Косіор, Лацис, Межлаук, Мурах, Орджонікідзе, Примаков, П’ятаков, Уборевич, Фрунзе, Якір... Згоден, як ті, так і інші виконували вказівки Леніна з Москви. Згоден, до них треба додати ще українця Нестора Махно, додати денікінських генералів і Пілсудського.