Приблизно у той же час я прочитав у «Молодій Галичині» пораду — яким повинен бути художній образ України: «Нехай художник зобразить обірваного, виснаженого, але великого та сильного європейця, який виходить із залізної розчиненої навстіж клітки, поруч з якою лежить величезний повалений варвар з монгольськими рисами обличчя». Тобто автор був готовий визнати, що все життя просидів за гратами, що туди йому просували їжу у мисці і все таке інше; не хочеться далі розвивати цей образ.
Підтримувати такі погляди означало б розписатися у власній неповноцінності.
Тема ця непроста, але не стану її обминати. Я надто високої думки про свою країну та її народ, щоб не звертати уваги на розповсюдження подібних поглядів, що знецінюють життя та досягнення сотень тисяч видатних синів та дочок України.
Народи, що багато чого пережили, як правило, схильні недооцінювати проблеми (минулі й сучасні) інших народів, і все ж ніхто не стане сперечатися з таким ствердженням: немає у світі народу, окрім якихось блаженних тихоокеанських островитян, який не випив би з келиха гіркоти та лиха. А може невідомий Божий промисел у тому-то й є, щоб нікого цей келих не обминув. Але багато моїх співвітчизників переконані, що ніхто не може зрівнятися з українцями в стражданнях. Це у них така манія величі (у багатьох росіян, до речі, те саме, — як і у багатьох поляків).[22]
Я повністю згоден із нашим великим педагогом Антоном Семеновичем Макаренком, який як постійне нагадування своїм вихованцям вивішував гасло «Не скиглити!» («Не пищать!»). За внутрішнім змістом це, між іншим, абсолютно те саме, що винайдений кількома роками пізніше в Америці лозунг «Keep Smiling» — «Тримай посмішку» (мається на увазі: і тоді удача прийде до тебе).
Образи на історію, що вона пішла так, а не інакше, спроби хоча б на папері звести з нею рахунок, заповнити щось колись недодане, не можуть бути притаманні народу, що визначив собі ціну. Ми уже не можемо віддати під суд ані Катерину, ані Сталіна. Та Сталін ще б виправдався в очах багатьох українців, заявивши, що він великий збирач українських земель, що він збільшив розміри України майже на третину. Те ж саме стверджувала б і Катерина: адже розділи Польщі, які вона вчинила, з’єднали Лівобережжя з Поділлям та Волинню (то її онук Олександр взяв зайве — Велике герцогство Варшавське).
Нехай історичні образи залишаються саме історичними. Так, колись монгольський хан Батий спалив Київ і тим поклав кінець Київській Русі. Але у моєму серці немає сьогодні неприязних почуттів до Монголії та монгольського народу у зв’язку з цим фактом, яким би сумним він не був. Сучасні кримські татари не несуть відповідальності за своїх предків, які спустошували Україну походами та угнали людей в неволю. Навіть тільки що згаданий товариш Сталін і той любив повторювати: «Син за батька не відповідає» (хоча й запровадив критерій покарання — «член родини зрадника батьківщини»), коли ж мова йде не про батька, а про пра-пра-прапрадідів, то й казати нічого.
Чи повинні ми звинувачувати сьогоднішніх поляків за воєводу Юзефа Стемпковського, що закатував до смерті у своїй резиденції у Кодні тисячі українців? Чи мають право у свою чергу поляки, які зберігають найтяжчі спогади про Степана Бандеру, гніватися на сучасних українців? Запитання, ясна річ, чисто риторичні. До речі, у київських журналах (на відміну від львівських) про Польщу нечасто згадують як про історичного ворога. Навпаки, переважає зацікавлена увага до нашої північно-західної сусідки. Цьому дуже сприяє підкреслено дружнє ставлення до України нинішнього польського керівництва.
Я переконаний, що народи, які у минулому багато й довго ворогували, здатні на повну злагоду та примирення. Спроможні тому, що у них є якесь ставлення одного до іншого. Навіть якщо воно поки що з негативним знаком, вони не з чуток знають про існування один одного. Ставлення, нехай навіть пристрасне — це ставлення, це не байдужість. Не дарма ж говорять, що від кохання до ненависті один лише крок. Всі ми пам’ятаємо, як під кінець горбачовської ери західний світ раптом палко закохався у «росіян» (колективний псевдонім населення СРСР), яких до того боявся та ненавидів. Щоправда, чомусь самі росіяни (без лапок) нікому особливою закоханістю не відповіли. Може, саме з цієї причини це почуття досить швидко згасло й на Заході. Сьогодні українці для більшості поляків (не для всіх, на жаль) — споріднений народ, що врятувався, як і вони самі, від комунізму. Відчуття цієї спільності доль примушує забути минулі образи. Щоправда, і тут, як мовиться, не без нюансів. Серед галичан та волинян є люди з антипольськими настроями, є екстремісти, що воюють проти польських пам’ятників. По той бік кордону у наших екстремістів є зеркальні антиподи, є реваншисти і тому подібна публіка. Я сприймаю такі речі як певний «податок на свободу» і не дозволяю, щоб вони заступали більш важливе: саме Волинь та Галичина сьогодні найщільніше пов’язані із Польщею, процвітає прикордонна торгівля, багато людей у двох наших країнах встигли побудувати на ній свій добробут. А ось у Східній Україні Польща не сприймається як якийсь «колишній ворог». З погляду мешканців Ізюму, Охтирки або Полтави, ворожнеча з поляками — справа настільки давня, що вже не зачіпає живих почуттів. Тому ставлення до Польщі тут куди більш спокійне.
22
Я помітив, що наших людей недостатньо переконують факти з власної історії. От коли посилаєшся на європейські приклади — інша справа. Повчальна, хоча і не виняткова, доля Ірландії. У XII столітті вона була завойована англійцями, і, скільки ірландці не повставали, повернути свою незалежність вони змогли тільки через 750 років. Велике повстання XVII століття, що збіглося, між іншим, з повстанням Богдана Хмельницького проти Речі Посполитої, закінчилося для ірландців особливо сумно. Ірландські історики говорять, що після того, як солдати Кромвеля придушили повстання, у країні вціліло не більше однієї шостої її населення. Правда, англійські історики твердять, що убито було ніяк не більше третини жителів країни. Те, що шість тисяч ірландських дітей після повстання були продані в рабство до Вест-Індії, на цьому тлі виглядає просто дрібною деталлю.
На жаль, усе це було в дусі звичаїв свого часу. Під час Тридцятирічної війни 1618 — 1648 років загинуло більше половини населення Південної Німеччини, причому особливо лютували шведи, наймиролюбніший нині народ. Важко судити минуле, виходячи із сьогоднішніх мірок і уявлень. Що ж до ірландців, їм і після кромвелівської різанини весь час доводилося несолодко — аж до повстання 1916 року і національно-визвольної війни 1919 — 1921 років. Був у них і свій великий голод, коли вмерло біля мільйона людей. Найцікавіше, що, коли ірландці нарешті домоглися в 1921 році незалежності, англійці образилися на них за це. В молоді роки я прочитав дорожні нотатки Карела Чапека. Подорожуючи по Англії (справа була в 20-і чи 30-і роки), автор вирішив заодно відвідати Ірландію. Він звернувся за порадою до англійських знайомих, але ті стали говорити йому, що краще з’їздити до села, де народився Шекспір. Самі питання про Ірландію були його співрозмовникам неприємні. Навіть ірландцю Бернарду Шоу. Тоді Чапек вирішив купити хоча б путівник по Ірландії, але і таких не виявилося. Скрізь йому відповідали: «Наші туди не їздять». Оце так відчуження! Після багатьох століть спільної (нікуди не дінешся!) історії... Я зазирнув до енциклопедії і довідався, що Ірландія домоглася незалежності від Англії усього за кілька років до поїздки Чапека. І в мене промайнула тоді думка: якщо коли-небудь Україна стане незалежною, Росія теж образиться, і не захоче більше нас знати. (Дивно улаштована людина — я щиро вірив в той час у комуністичний безкласовий і безнаціональний ідеал, але думка про незалежність України все одно була десь поруч.)