Від політкоректності не піти і у наших відносинах з Росією: «цивілізований світ» не дозволить і правильно зробить. Але я не думаю, що політкоректність нам знадобиться у таких вже великих обсягах. Для мене історія України — дивна симфонія, хвилююча та героїчна на кожному своєму відрізку. Мені не соромно за жоден період цієї історії, я не бачу, що в ній, як по Карлу X, так уже сильно потребує цензури, щоб не бентежити юнацтво.
Нехай не говорять, що я захищаю або вигороджую Росію. Те, про що я зараз веду мову, дуже мало значить для Росії, але дуже багато — для нас самих. Ми жили у досить дивній країні, що називалась СРСР. Сьогодні, коли такої країни вже немає, коли вона стала надбанням історії, не варто задля публіцистичного загострення приписувати їй вигадані гріхи, коли на її совісті стільки реальних. Був не тільки «режим КПРС». Окрім режиму КПРС (і мало з ним стикаючись), існувала система управління народним господарством, дуже добре мені відома. Можу поручитися, що ця система не була колоніальною. Швидше вона була наднаціональною: на регіональному розподіленні праці дуже мало відбивався той факт, що СРСР населяють різні народи. Для Держплану він був більше чи менше заселений «радянськими людьми».[23]
Абсолютно виключено, що 50-мільйонна Україна була настільки сліпа чи загіпнотизована, щоб не здогадуватися про свій колоніальний статус, який могли розпізнати лише кілька публіцистів. Мої почуття патріота бунтують проти такої принизливої гіпотези.
Москва відтягнула у нас, здебільшого у післявоєнні роки, багато прекрасних талантів, які б стали в пригоді й самій Україні. Один з резонів нашої незалежності — якщо комусь іще потрібні резони — бажання змінити такий стан справ. Але й відток талантів я не можу, поклавши руку на серце, назвати ознакою нашого колоніального стану. Москва була столицею СРСР, а столиці завжди були й будуть магнітами для честолюбних. Якщо Київ притягує у наші дні непосидющу та башковиту молодь з Маріуполя, Чернівців або Житомира, то це ще не ознака колоніального статусу цих міст. Щоправда, на біду, сьогодні нашу молодь нерідко тягне повз Київ — у Німеччину, Канаду, США, але це не значить, що Україна — колонія Німеччини, Канади, США.
Щодо витоку талантів протягом трьох віків, то про це у нас ще буде окрема розмова. Вона тісно пов’язана з питанням про те, що ж уявляли з себе відносини України та Росії, чи повинні ми пишатися собою або соромитися себе.
Але перш ніж перейти до цієї теми, я хочу визначити принципово важливу тезу: якби уже у XVII столітті Україна визнавала себе окремою нацією у сучасному розумінні, як часто переконують та мають на думці, вона домоглася б незалежності, враховуючи її розміри та кількість жителів, не у наш час, а значно раніше. Яка сила змогла б утримувати її у неволі так довго? Та й взагалі, чи міг би у XVIІ столітті потрапити у «колоніальне ярмо» впевнений у своїй окремості та самості народ, що незадовго перед тим дуже наочно довів свою відвагу та рішучість у боротьбі за волю. Чи мислиме таке?
Як це спокусливо, але ж і марно — підганяти події минулого під політичні гасла, що з’явились пізніше. Волелюбні українці Богданової держави вважали та називали себе «рускими» (або «руськими»), і православний московський цар не сприймався ними як чужий. Якби вже тоді вони визнавали себе окремою українською нацією, наша історія склалася б зовсім інакше.
20 грудня 1995 року на урочистих зборах у зв’язку із 400-річчям з дня народження Богдана Хмельницького я закликав черпати у нашому минулому не зневагу, а силу. Готовий повторювати цей заклик знову й знову. Я відкидаю гіпотезу «колоніального поневолення» України не тільки тому, що відстоюю честь рідної країни, — я просто не бачу у цій гіпотезі логіки та правдоподібності.
Не колонією намагалась зробити Росія «Малороссию», вона намагалась зробити її частиною себе — ось у чому суть зусиль Москви, а згодом Петербурга на українському напрямку! Я швидше готовий вислухати людину, яка скаже, що це було у чомусь гірше колоніального статусу, хоча й спитаю, що було б краще для нашого предка 400 років тому: стати турецьким рабом чи яничаром? Ледве не починаючи з 1654 року «центр» сприймає Україну в дусі Старої площі. І до «малороссийской» верхівки царі ставились, як генсеки до українських номенклатурних сотоваришів. При всіх можливих засторогах вони, люди з «малороссийской» верхівки, — «свої». Скажімо, гетьман Правобережної України Петро Дорошенко, скільки не вступав у союзи з Туреччиною та Кримським ханством проти Росії, все ж таки був у 1676 році пробачений, як той, хто став на шлях виправлення, і відпущений жити у Сосницю на Чернігівщині. Згодом, побувши у Москві кимось на зразок консультанта у турецьких справах, він був у 1679 році призначений... воєводою у Вятку. Чому ж ні? Добрий розпорядник, навіщо пропадати таланту, коли у Приураллі погано з кадрами? Після вятського воєводства Дорошенко отримує у власність підмосковне село Ярополча, де, вже на восьмому десятку, і закінчує свої дні.
23
Кажуть, що СРСР розпався тому, що радянська економічна система виявилася неефективною, і це правильно. Якщо згадати хоча б, що 150 мільярдів доларів державних капіталовкладень у сільське господарство СРСР протягом 1976 — 1985 років дали нульовий приріст сільгосппродукції, якщо згадати, що, випускаючи зернозбиральних комбайнів у 12 разів більше, ніж США, Радянський Союз збирав зернових менше, стане зрозуміло, що слово «неефективна», мабуть, ще занадто слабко відбиває стан справ. Але разом з тим, я наполягаю, відповідь тут не може бути короткою і простою. У цілому економічна модель СРСР вела, безумовно, до глухого кута, але коли на тему про радянську неефективність беруться розмірковувати люди, які не мають поняття ні про економіку взагалі, ні про промислове виробництво зокрема, мені стає смішно. Як раз я знаю, як діяв цей механізм, і знаю його не тільки слабкі, але і дуже сильні сторони. Що важливо, це не був механізм однобічного перекачування ресурсів і цінностей від периферії до центру.
Так, наше Дашавське газове родовище було виснажене, причому частина газу пішла до Москви і Мінська, а інша — до Києва і областей України. Але точно так само були виснажені Саратовське й інші газові родовища в самій Росії. Потреби України в газі були скомпенсовані за рахунок нових великих російських родовищ, при цьому розцінки за газ для наших господарських і комунальних об’єктів були ті самі, що й у сусідніх російських областях.
Так, кількість замкнутих виробничих циклів в Україні була відносно невеликою — завдяки системі загальносоюзного поділу праці. Але точно так само безліч російських виробничих циклів не були замкнені усередині Росії — їхні зв’язки знаходилися у Вірменії, Білорусії, Узбекистані, Україні, Литві. Так працює і світова економіка. На «Південмаші» ми випускали кінцеву продукцію, але це не означає, що ми там робили все від початку і до кінця, таке просто неможливо.