Не дивлячись на московські «неправди», яких було чимало слідом за Переяславською угодою, Лівобережжю перебування «під царською рукою» здавалось значно меншим злом. Події Руїни у Правобережжі давали багатий матеріал для порівняння.[24] Люди не тікають туди, де погано. Вони й до Переяславської Ради тисячами тікали у російські межі, на нинішню Слобожанщину.
Чим пояснити «феномен Лівобережжя»? Як бачимо, спільна православна віра, «русская» самосвідомість, яка збіглася значною мірою, та мовна близкість переважували в очах войовничих та гордих козаків (а козаки, за підсумками «московського» перепису, складали половину дорослого чоловічого населення Лівобережжя) недоліки московського правління.
«Малоросіийську» автономію, що поступово створилася у складі Російської імперії, народна пам’ять охрестила Гетьманщиною.[25] Я б сказав так: після кривавих потрясінь Козацької епохи Україна «відстоялась» як Гетьманщина. Гетьманщина була незрівняно більш автономною, ніж УРСР через два століття. Може, таке співставлення звучить несподівано, але порівнювати можна тільки із зрозумілим та знайомим. Гетьманщина уже ні за яких умов не могла бути забутою українським народом. Вона стала непорушним національним міфом та ідеалом, нехай навіть перебільшеним, якщо можна так сказати про міф та ідеал, саму природу яких становить перебільшення.
Зрозуміло, ми, українські патріоти, віддали б перевагу тому, щоб Українська держава, створена Богданом Хмельницьким, так і лишилася з момента свого заснування повністю незалежною державою, але ніяких шансів на це східноєвропейська реальність XVII століття Україні не давала. Козаки могли перемагати поляків у багатьох битвах, в тому числі і у великих, але вони неспроможні були стати такою перешкодою для шляхти, щоб вона припинила свої наполегливі спроби прибрати Україну до рук.
Якби творіння Богдана Хмельницького вижило, це було б українське чудо, нове слово у розвитку європейської державності — демократично побудована держава, що спиралась на клас вільних дрібних землевласників-козаків, тобто фактично озброєних фермерів, на селян-орендарів та на вільні міста, держава без великих землевласників. Тільки монастирі продовжували у ній володіти розлогими землями, а що до кріпосництва, то воно винищувалось у ході Великого повстання буквально на очах. І все це — на тлі розквітаючого по всій Європі абсолютизму та в пику йому! Насправді, занадто добре, аби збутися.
Без Рюриковичів
А яка дивна та унікальна культура склалася до середини XVII століття в Україні, щоб дійти розквіту у XVIII — відкрита, багатомовна, гуманна, чужа ізоляціонізму, з розвиненою (як пишуть вчені) сміховою та пародійною основою. У затишному світі України не було бездонної безодні між кобзарем, що виспівує думи про втечу трьох братів з Азова чи про Марусю Богуславку, та вченим богословом, який навіть із дружиною розмовляє церковнослов’янською чи то латиною. Відомо, що деякі українці вчились у Венеції та Падуї, Київ називали другим Єрусалимом. Культура христианських народів Європи як правило підживлювалась або з римсько-латинського джерела, або з греко-візантійського. Україна опинилась одразу в двох колах культури.
Релігійна ворожнеча та війни з Польщею якось-таки не заважали могутньому польсько-латинському впливу. Латиною писалися теологічні та полемічні трактати (писались вони й мовою «супротивника», тобто польською), йшли диспути, виголошувались урочисті промови. Латина була мовою православної Києво-Могилянської колегії (з 1694 року — академії), причому нею не тільки викладали на всіх курсах, але учні ще й повинні були латиною спілкуватися проміж себе у позанавчальний час!
Світ цих малих «граматиків, риторів, філософів та богословів» незрівнянно описаний у гоголівському «Виє». Вони не тільки протягом 12 років проходили курс наук, але й були не чужі мистецтву. «В торжественные дни и праздники семинаристы и бурсаки отправлялись по домам с вертепами. Иногда разыгрывали комедию, и в таком случае всегда отличался какой-нибудь богослов, ростом мало чем пониже киевской колокольни, представлявший Иродиаду или Пентефрию, супругу египетского царедворца. В награду получали они кусок полотна, или мешок проса, или половину вареного гуся». Історики стверджують, що Гоголь тут цілком точний: саме так «спудеи» компенсували бідність свого забезпечення, допомагаючи проникненню вченої культури у міське середовище. (Мені, щоправда, чомусь здається, що давали семінаристам не просо, а пшоно). Та й не тільки у міське. Під час вакацій частинка міських видовищ перепадала й хуторянам. «Приблизившись к хате, выстроенной поопрятнее других, становились перед окнами в ряд и во весь рот начинали петь кант. Хозяин хаты, какой-нибудь старнй козак-поселянин, долго их слушал, подпершись обеими руками, потом рыдал прегорько и говорил, обращаясь к своей жене: “Жинко! то, что поют школяры, должно быть очень разумное; вынеси им сала и чего-нибудь такого, что у нас есть!”».
24
Українсько-канадський історик Орест Субтельний (його книга «Історія України» у 90-і роки кілька разів виходила в Києві і по-українськи, і по-російськи) пише, що до кінця XVII ст. все населення України [включаючи Волинь, Галичину, Закарпаття і Буковину —
25
Гетьманщина, пише О. Субтельний, «давала українцям більше самоврядування, ніж вони коли-небудь мали, з часів Галицько-Волинського князівства... Протягом майже цілого сторіччя Гетьманщина була центром політичного життя України. Хоча московські, а потім і петербурзькі царі не тільки контролювали її зовнішні зв’язки, але і постійно втручалися у внутрішні справи, однак гетьманська адміністрація, суди, фінанси, армія, соціально-економічна політика — усе це створювалося, здійснювалося і підтримувалося самими українцями. Самоврядування сприяло появі нової української дворянської еліти. Нове дворянство було віддане своїм традиціям і пишалося ними. Навіть на заході Гетьманщини представники козацької старшини, делеговані до імперської законодавчої комісії, були щиро переконані у перевазі своїх законів і звичаїв над всіма іншими — і з цих позицій відкрито відкинули катерининські реформи. Значення Гетьманщини як історичного прецеденту українського самоврядування воістину важко переоцінити... Гетьманщину не тільки не забули — пам’ять про неї допомогла почати нову еру в українській історії. Багато українських інтелігентів, що формували національну самосвідомість на початку XX століття, вийшли саме з нащадків козацької старшини. Гетьманщина — ключовий компонент історії України, її національний міф, важливий історичний приклад, що надихає і сучасних українців на зміцнення своєї державності».