Інше чудове явище нашої демократичної культури — православні міщанські братства. Українське вельможне панство було окатоличене і тим загублене для України. Після Брестської унії 1569 року відійшли від своєї колишньої пастви, ставши уніатами, і більшість епіскопів. Але громадяни, що залишилися без еліти, відповіли на це створенням братств. У 1620 році всім кошем вступили до Київського братства запорожці. Братчики засновували православні школи та друкарні. Кількість друкарен в Україні іноді перевищувала десяток, і в цьому Україна XVII століття помітно випереджала Росію. Та й церковна думка стояла у Києві набагато вище, ніж у московських начотчиків та буквоїдів, з цим погоджуються і сучасні російські історики церкви.
Україну відрізняла висока грамотність; сірійський араб-християнин Павло Алеппський, син антіохського патріарха Макарія, що описав подорож патріарха у Росію в 1655 році через Україну, повідомляв, що навіть українські селяни вміли читати й писати, а сільські священики збирали та навчали сиріт. Відзначив він у своїх подорожніх нотатках також відкритість киян у стосунках з іноземцями. Він та його супутники зустрічали найдружелюбніший прийом, ніде не відчували себе чужинцями, у той час, як у Росії він не бачив «радості та волі» і почував себе так, ніби на серце йому «повісили замок».[26]
Але було в Росії також багато плюсів. У порівнянні з відкритою всім вітрам Україною життя тут було досить спокійне, всі вороги були далеко. Безмежні ліси настільки кишіли звір’ям та птицею, що іноземці порівнювали Росію з величезним звіринцем. Полювання не було привілеєм дворян, ним займались і прості люди. Ріки та озера просто рясніли рибою. Риба, дичина, гриби та ягоди були майже нічого не варті.[27]
Такою була країна, до якої Україна виявилась приєднаною у 1654 році — багата природними ресурсами, повністю собою задоволена, з жорсткими, як кремінь, дяками (Хмельницький відчув це у Переяславі), відносно мало наражена на зовнішні погрози, підозріла до іноземців, сита, дуже набожна і малоосвічена, хоча на Красній площі у Москві Павло Алеппський побачив цілий книготорговий ряд. Але було у ній і щось нечуже, було привабливе. Заповзятливі та бідові українці досить швидко потягнулись сюди. При цьому вони вважали, треба думати, що просто переселяються на інший кінець «Русской земли». Ось як багато значать сталі поняття, ось які важливі імена, слова, ідеї, символи. Ідея «Русской земли» від Червоної Русі та Вільни до Архангельська та Вятки частково знімала у тих, хто переселявся до Росії, психологічний бар’єр.
Освічені «малороссы» виявилися потрібними у Росії.
Уже нікому не треба доводити, що до середини XVII століття, тобто до початку Визвольної війни гетьмана Богдана Хмельницького, українська культура була відчутно вищою від російської. З цим не сперечаються ані російські, ані західні історики. Двісті років, які минули після падіння Константинополя у 1453 році, Росія залишалась без орієнтира та ідейної опіки. У Москві царювали підозри: а чи такі вже православні тепер ці греки? По-перше, живуть «під басурманом», а по-друге, вступили у Флорентійську унію з католиками. Культурні центри Європи були далеко, особливо якщо врахувати наявність високого релігійного бар’єру. Впродовж століть у московському товаристві зворотньою стороною побожності була ворожнеча до освіти. Ходило таке прислів’я: «Кто по-латыни научился, тот с правого пути совратился». Ворожнечу до всякої «латини» виправдовували небезпекою єресі. Московські церковні люди постійно пам’ятали православний переказ, за яким Люцифер, впавши з неба, приземлився десь на заході, за Польщею. Любов до знання видавалася їм зрадою вірі та шляхом до погибелі душі. У цій любові вбачали першорідний гріх гордині. Освіта могла бути лише православною, всяка світська наука виключалась.
26
Не тільки для сірійського араба Москва того часу була непростим місцем. Кілька століть практично ізольованого буття виробили в росіян досить важкий характер. Свідчення іноземців пори Олексія Михайловича відрізняються мало. Дипломат Адольф Лізек писав, що російський простий народ «у справах торгових хитрий і спритний, нехтує все іноземне, а усе своє вважає чудовим». Шотландець Патрик Гордон, який провів на російській службі 38 років, бачив росіян гордовитими, зарозумілими і такими, що «цінували себе вище за всіх народів». Дослівно тієї ж думки австрійський посол барон Августин Мейєрберг, що називає росіян «зарозумілими від природи» і такими, хто ставить себе «у будь-якому сенсі вище усіх на землі». Уже згаданий Павло Алеппський пише: «Торгівля московітів деспотична, торгівля ситих людей, тому що не вимагає витрат, не стягуються з них ні податі, ні будь-які інші побори... Говорять вони мало, як франки. Один єврей (що прийняв християнство), який був перекладачем при лікарях царя, говорив нам, що євреї перевершують усі народи хитрістю і спритністю, але що московіти і їх перевершують». Ніхто не пише про російську широту і відкритість, як прийнято писати сьогодні.
27
Більше інших авторів можна вірити Юрію Крижаничу, хорвату і католику, що прожив у Росії часів Олексія Михайловича 17 років і побачив її від західних кордонів до Тобольська. Він засуджує марнотратність російського простолюдина: «Люди навіть найнижчого прошарку підбивають соболями цілі шапки і цілі шуби... а що можна вигадати безглуздіше того, що навіть чорні люди та селяни носять сорочки, гаптовані золотом та перлами?» Порівнянням Крижанича, який об’їхав усю Європу, можна вірити: «На Русі, Божою милістю, всі люди, як найбідніші, так і найбагатші, споживають житній хліб, і рибу, і м’ясо. Так що селянам і бідним умільцям живеться на Русі вельми ліпше, аніж у багатьох місцях Грецької, Іспанської та інших подібних теренів; у котрих де м’ясо, а де риба надто дорогі, а дрова продаються на вагу, і люди, що мешкають у цих теплих країнах, узимку потерпають від морозу більше, ніж страждають мешканці Русі. Адже там сплять у холодних житлах без печей та без вогню, а тут живуть в опалених хатах... Хоч у багатих країнах заможніші люди живуть зручніше та пишіше, ніж на Русі, одначе за всіх тих обставин селяни та злиденні міщани, що проживають на умільстві, живуть на Русі значно ліпше та пристойніше, ніж у тих багатющих країнах. В жодному королівстві прості чорні люди не живуть так добре».