Ще за часів царя Олексія Михайловича українець Ділецький, автор «Грамматики мусикийской», створив у Москві композиторську школу багатоголосого хорового співу. Та й у Петербурзі українська музика з успіхом суперничала з італійською. Талановиті петербурзькі композитори XVIII століття — Березовський, Пашкевич, Бортнянський — українці. Козацькі голоси так цінувалися, що учасників придворної співацької капели довгий час набирали тільки з Глухова, а послухати її приїздили з найвіддаленіших кінців Європи. Сам Григорій Сковорода, у якого був чудовий голос, в 1741 — 1744 роках співав у придворній капелі.
Відомий також і вплив українського архітектурного барокко. Церкви цього стилю у Чернігові, Ніжині, Переяславі викликали наслідування у Росії аж до XIX століття. Коли проходиш повз Ізмайловський собор у Петербурзі, недарма відчуваєш щось рідне. Багатьох українських зодчих з давніх часів запрошували працювати у Великоросію. Будови Івана Зарудного належали до головних прикрас Москви, його Меншикова вежа протягом кількох років була найвищим московським «хмарочосом» (вища від Івана Великого — всупереч закону) і перестала бути такою лише після того, як у її верхню дерев’яну частину вдарила молнія.
Не виходячи за межі XVIII століття, спитаємо себе: хто є найвизначнішим представником класицизму у російському мистецтві? Відповідь: українці Боровиковський, Левицький, Лосенко, Козловський, Мартос, Демут-Малиновський. А якщо попросять назвати першого російського історика-джерелознавця, що вже у XVIII столітті працював з документами на цілком науковому рівні, то доведеться назвати Бантиш-Каменського, теж з києво-могилянських «спудеїв».
Деякі діячі Гетьманщини були абсолютно вражаючими політиками-парламентарями. Наприклад, Данило Апостол. Я б охоче прийняв таку людину на державну службу, тільки де він? За час свого гетьманства (жовтень 1727 — січень 1734) він заснував казначейство, яке склало перший у історії Гетьманщини річний бюджет, продовжував реформи у суді, різко скоротив число урядових чиновників-наглядачів у своїй адміністрації, провів ревізію та повернув незаконно присвоєні землі у громадське користування. Але все це дрібниці у порівнянні з тим, що він видер-таки у цариці Анни Іоановни. Він домігся скорочення (до 6) числа російських полків в Україні, повернув під свою юрисдикцію Київ, що знаходився під наглядом імперського губернатора, відвоював право самому призначати генеральну канцелярію та полковників, отримав згоду на відміну мита, встановленого для українських купців на митному кордоні з Росією, зробив так, щоб Гетьманщина була у віданні Колегії іноземних справ, а не Сенату, наполіг на амністії козакам, що втікли з Мазепою у Туреччину. А ще й зверх цього був «пожалований» царицею 1500 селянських дворів. Он який Апостол!
І не підлабузник же царський, зовсім ні — у минулому був соратником Мазепи, підтримував Полуботка. Щоправда, і воював за Росію на совість, а надто у Азовському поході. У розпорядженні Апостола не було тієї зброї, з допомогою якої пізніше домагався пільг для українського шляхетства Олексій Разумовський, коханець цариці Єлізавети. Про це не могло й бути мови: коли Данила Апостола обрали гетьманом, йому було 69 років. Він не вважався інтелектуалом та ще й був кривий на одне око (політично залишаючись гострозорим та пильним, як орел). Його син Петро, той уже і щоденник вів французькою, але дослужився тільки до бригадира. Від Апостолів пішли Муравйови-Апостоли, від Безбородька — Кушелеви-Безбородьки. Українські та російські основи у знатних родах чим далі, тим більше перепліталися.[31]
Із року в рік сотні, а потім і тисячі честолюбних українських отроків та юнаків відправлялись до Петербургу і по всій імперії — від Варшави і Тифлісу до Камчатки і Коканда — робити кар’єру. З Чернігівського колегіуму, з Ніжинської Гімназії вищих наук, з Кременчуцького ліцею, з шкіл, училищ, гімназій, університетів вони їхали із твердим наміром знайти службу або продовжити освіту, вони виявляли чудеса працелюбності та ретельності. З свого Гадяча, Путивля чи Пирятина вони завжди везли листа від батьків або тітоньки до старого товариша, однополчанина або ж родича, що давно поселився десь на просторах Російської імперії, з проханням подбати та наглядати. Земляки ж були скрізь.
31
Згадуючи Разумовського, іноді кажуть, що в XVIII столітті українці, мовляв, не були справжніми діючими особами на політичній сцені Російської імперії, обмежуючись ролями царедворців-коханців, придворних бандуристів, спритних шукачів вигод і пригод. Це не так. Скажімо, дуже впливовою особою був духівник Єлізавети Петрівни і Катерини II українець Федір Дубянський. До того, як стати імператрицею, Катерина, якій загрожувала висилка за кордон, не раз користувалася його заступництвом. Навпаки, митрополит Арсеній Мацеєвич, родом волинянин, був непримиренним і безстрашним ворогом імператриці. Він не визнавав прав Катерини на престол і його не злякали каземати Ревельскої фортеці. Мало хто знає, що в молоді роки Мацеєвич ще й брав участь у дослідженнях Камчатки і гирла Обі. А хіба був «шукачем пригод» відважний поручник Василь Мирович, який сплатив головою за те, що намагався скинути Катерину і звести на престол шлісельбургського в’язня Івана Антоновича?
Не тільки як фаворит Катерини ввійшов в історію граф Завадовський, він став пізніше міністром освіти, заснував університети в Харкові, Казані і Дерпті, показав себе справжнім просвітителем, відкрив сотні шкіл і училищ, Головний педагогічний інститут.
Абсолютно виняткова роль канцлера Безбородька. Багато років він був єдиним доповідачем цариці з питань внутрішньої і зовнішньої політики, від її імені підписав близько 10 тисяч державних актів. Він укладач усіх маніфестів Катерини за період свого канцлерства й автор 400 указів Сенату, він відав усіма дипломатичними справами. За його участі укладено кілька мирних договорів і договір про визнання Туреччиною приєднання до Росії Таврії і Криму. Він був також істориком — зокрема, написав «Краткую летопись Малыя России».
А хіба був паркетним шаркуном генерал-фельдмаршал, герой російсько-турецьких воєн граф Іудович? Та й з Разумовськими не все так однозначно. Кирило Разумовський, можливо, був поганим президентом Академії наук, але він дещо зробив для своєї батьківщини, гетьманом якої був протягом 14 років. Він почав своє гетьманство із скасування митниць на малоросійських кордонах, і його епоху історики звуть «золотою осінню Гетьманщини».