Таким чином, ми маємо своєрідний послідовний ланцюг назв дуліби — бужани — волиняни одного і того ж самого племінного об’єднання» [164, с. 180].
Мені вперше доводиться читати сучасного українського науковця, який чітко зазначив думку про спадковість давніх племен на українських теренах та зміну їх імен в часі. І хоча шановний дослідник поки що веде мову про три-п’ять століть, скажімо, з VII до ХІІ-го, — це є вірний напрям руху нашої історичної науки. Бо далі треба протягти той неперервний ланцюг українських племен до гунських часів і встановити їх ім’я — гуни, як величали племена давньої української землі мешканці Стародавнього Риму. А потім рухатися до скіфо-сарматської доби, коли великий Геродот назвав племена Волині — неврами. Головне, що нам, українцям, треба засвоїти із давньої історії до княжої доби, це те, що саме наші предки — праукраїнці, як би їх не називали у давні часи сусіди античної Греції, великої Римської імперії, Східної Римської імперії, так званої Візантії, ніколи не покидали своєї землі, хоча мандрували по всьому світу, і саме наш український етнос тисячі років обробляв та захищав свою землю і творив свою культуру на ній.
Великий український історик Віктор Петров у праці «Походження українського народу» пояснив, чому ми майже нічого не знаємо про свої початки. Не існувало історичних праць, в яких би такі дослідження велися. Російська імперія наклала жорстоке «табу» на це питання. Тому істориків (і не тільки), які навіть дотично торкалися цієї теми і повідомляли незаперечні, правдиві факти, як правило, усували з кафедр і гнали подалі від столиць, як професорів Й.М. Бодянського, В.І. Григоровича та інших.
Усі професори імперії так званого радянського часу сповідували російські шовіністичні міфи про «колиску трьох братніх народів». То був незаперечний догмат. Ось що писав професор В. Петров після Другої світової війни про походження українців: «Література, в якій висвітлювалося б питання походження українського народу, дуже невелика. Власне кажучи, вона обмежується двома працями: книгою — власне, брошурою — відомого археолога, основоположника української археології В. Хвойки «Обитатели древнего Поднепровья», що вийшла р. 1910 в Києві, в якій автор в дуже стислому вигляді підсумовує загальні висновки своїх багаторічних археологічних студій, та розвідкою проф. Вадима Щербанівського «Формація української нації», яка вийшла р. 1941 в Празі у виданні Ю. Тищенка. Це в основному все, що ми мали й маємо досі в питанні про походження українського народ» [137, т. 2, с. 1001].
Тому й не існувало в нас праць про єдині корені походження племен: тиверців, дулібів, бужан, уличів, волинян, полян, білих хорватів, сіверян та інших споріднених з ними племен. Польська та Російська імперії були незацікавлені підкреслювати єдність земель Волині, Галичини, Поділля, Київщини, Берестейщини, Чернігівщини, Холмщини тощо.
Коли ми говоримо про об’єднання Галичини з Волинню, слід пам’ятати, що об’єднувалися люди однієї мови, однієї культури й релігії, які в своїх генетичних кодах зберігали пам’ять про давнє спільне життя. Не існувало несприйняття людини людиною на побутовому рівні. Тому не говоритимемо про протистояння простих людей Волині та Галичини — його, по суті, не було. Внутрішні протистояння на українських землях тих часів зводилися переважно до князівських міжусобиць. А зовнішні — до боротьби з іноземними та релігійними зазіхачами, до яких, здебільшого, належали поляки, угорці, германський Тевтонський орден тощо.
Треба визнати цього давньоруського князя засновником Великого Галицько-Волинського князівства. А сам факт створення Великого князівства — слід сприймати як позитивний історичний чинник українського буття. Поява єдиної потужної української держави на початку XIII століття на західному рубежі наших земель на довгих 150 років призупинила рух католицизму сюди та дала змогу визначитися нашим предкам у своїй належності до українського етносу. Все те відбувалося у важкому протистоянні із західними сусідами.
Князь Роман Мстиславович Великий
Російська історіографія «закинула» до української історії надзвичайно багато принизливих для нас міфів та звичайних «доважків брехні». Серед них і так зване «протистояння галицьких бояр». Ніякого цілеспрямованого «протистояння галицьких бояр» щодо князя не було. Було звичайне людське бажання бачити у владі «свою людину», свого (галицького) князя. А таких в Галичині «була ціла купа». Цікаво зазначити, що згадане явище властиве і киянам, і новгородцям, і московитам. І не тільки галичанам (українцям), а й полякам, росіянам, німцям, французам тощо.