Отут і стало зрозуміло, що маємо справу з черговою російською державною фальшивкою! І не слід хизуватися, перепитуючи: — Назовіть мені людину, яка може таке зробити у наші часи?! Читайте «Країну Моксель, або Московія», третій том. Там описаний перебіг фальшування. Ось скорочений процес «великого переписування» Москвою своєї історії:
1. Винищення чи вивезення до Москви усіх пам’яток національних меншин упродовж 1701–1796 років. Особливо це стосувалося українських писемних джерел.
2. Фальшування Петром І у 1713–1716 роках «Повісті временних літ» за допомогою так званого Кенігсберзького літопису. У цьому шахрайстві, точно відомо, брав участь В.М. Татищев.
З. Створення Катериною II своїм указом від 4 грудня 1783 року комісії «под начальством и наблюдением графа А.П. Шувалова несколько, именно до 10 человек, которые совокупными трудами составили бы полезные записки о древней истории, преимущественно же касающиеся России, делая краткие выписки из древних русских летописей и иноземных писателей по известному довольно своеобразному плану…» [167, с. 564].
Що цікаво: саме після створення цієї «Комиссии…» в Російській імперії почали «знаходити» один за одним так звані «загальноросійські літописні зводи». Указ Катерини II досить чітко зафіксував, як вони були створені: «делая краткие выписки из древних русских летописей… по известному довольно своеобразному плану».
А скільки у тих «выписках» додаткових «вставок» самої Катерини II та членів її «Комиссии» — один Бог знає.
Між іншим, діяльність «Комиссии» була цілковито засекречена. А ще говоримо про достовірні російські джерела!??
Однак ми дещо відхилилися від теми. Вибачайте!..
Та ж таки «Галицька частина» Літопису Руського перед самим «Побоїщем Батиєвим» Рязанської та Ростовсько-Суздальської землі, яке так деталізовано та красиво розписано, досить об’ємно подала матеріал про захоплення Галича Данилом Романовичем. Послухаємо невелику частину із цього джерела:
«І Данило увійшов у город свій, і прийшов до [церкви] пречистої святої Богородиці, і взяв стіл отця свого, і на знак побіди поставив на Німецьких воротах хоругов свою…» [18, с. 393].
А далі галицький літописець надзвичайно мальовниче описує завоювання татарами хана Батия «землі Рязанської та землі Суздальської».
Якщо порівняти писемний об’єм Галицького літопису, приділений літописцем завоюванню Рязанської і Суздальської земель із писемним об’ємом завоювань Київської, Волинської і Галицької земель, то побачимо, що перша частина опису значно переважає другу. Що зайвий раз свідчить про московські «доважки брехні», закинуті до тексту.
Стратегія поведінки Данила Галицького щодо своїх сусідів на заході та сході, за свідченням достовірних джерел, упродовж років постійно змінювалася і залежала від поведінки тих же сусідів та інтересів самої Галицько-Волинської держави. Тому дуже обережно слід ставитися передовсім до упереджених, як західних, так і східних, джерел. Усі їхні творці були зацікавлені у викривленні фактів та приниженні українських князів і Великого Галицько-Волинського князівства. Пам’ятаймо цю незаперечну істину завжди.
Князь Данило Романович
а) Князь Данило під час навали Батия.
На моє переконання, той факт, що Данила Романовича у листопаді — грудні 1240 року не було на теренах держави, передусім свідчить: Великий князь знав, що Батий перетинав руські землі звичайним воєнним походом на угрів і під час тої кампанії не збирався захоплювати його державу. Тільки цей факт, не принижуючи честі Галицько-Волинського престолу, може пояснити поведінку князів Данила і Василька.
Слід пам’ятати, що князь Василько під час навали війська хана Батия теж не піднімав свого меча проти татар. А розмова про те, що Данило Галицький поїхав до угорського короля Бели IV, ще не знаючи про наближення татарських військ до Києва, є несерйозною. Сподіваюся, ми пам’ятаємо, що Київ у 1240 році належав до Великого Галицько-Волинського князівства і під час штурму його захищав тисяцький князя Данила — Дмитро.
Не буду подавати відомі цитати з літопису. Тому поведінка, обрана князями Данилом Галицьким і Васильком Волинським під час проходу війська хана Батия через Русь (Україну), була найбільш доцільною. Не маючи змоги протистояти стотисячній армаді татар, вони чинили воєнний опір тільки в місцях, придатних до оборони. Згадаймо оборону Києва та знамениту Тухлю Івана Франка за його «Захаром Беркутом». Між іншим, наш великий письменник у згаданій історичній повісті досить чітко зазначив, що татари просили дозволу на прохід через Тухлю на карпатські перевали.