Зростає кількість безробітних серед інтелігенції, а компрадорам стає дедалі тяжче кидати їй подачки з бенкетного столу. До того ж це ще більше підкреслює злиденне становище людей, які отримують копійки за те, що не працюють. Коли раніше ми говорили, що багаті стають дедалі багатшими, а бідні — біднішими, то тепер можна сказати, що привілейовані стають дедалі привілейованішими, а обділені ще обділенішими. Це стосується не тільки розподілу прибутків, а й таких параметрів якості життя, як освіта, суспільний статус, участь в управлінні, моральне задоволення працею. Подальша гонитва за грошима лише посилить елітаризм суспільства й набуде драматичніших рис. І тоді ще гостріше постане необхідність радикально змінити всю суспільну структуру.
Як почуватиметься при цьому еліта? Наскільки відчуватиме невдоволення серед своїх антиподів? Які буферні рішення здійснюватиме для власного порятунку й збереження агонізуючої структури?
На всі ці запитання доведеться відповідати в найближчому майбутньому.
Нинішня Україна стала об’єктом широкої американізації. Спосіб життя, стиль поведінки, моральні засади української молоді значною мірою нагадують США 70-х років минулого століття. Вечорами натовпи юнаків і дівчат кочують столичними (і не тільки столичними) вулицями, заповнюють численні “кафешки”, зали з гральними автоматами, кінотеатри з американськими фільмами; отелі, в барах і ресторанах яких “працюють” стриптизерки і де за певну ціну можна отримати кімнату на будь-який час і цілком таємно. Чи доведеться Україні пройти через духовні випробування американців 60-70-х років?
Розвал економіки СРСР політики пояснюють наслідком правління КПРС, неповороткістю соціалізму, пасивністю народних мас. Інколи — діями лідерів: мовляв, захотіли розвалити і розвалили. Проте не варто забувати основний принцип поділу суспільства, що передбачає конкретні інтереси конкретних груп: окремих людей, сімей, корпорацій, держав, надсистем. Застосуймо системний підхід і розглянемо Радянський Союз як систему. А насамперед визначимо: який власне її елемент став головною причиною всіх “напастей”? Або ще точніше: хто ж тоді зрадники народу України?
Якщо погодитися з тим, що Захід веде політичну війну за життєвий простір України, то хіба не зрадники люди, які цьому сприяють? У своїй змові проти СРСР Захід хотів роз’єднати Союз, послуговуючись класичною формулою “поділяй і володарюй”. Для цього і нині до нас їдуть численні радники, інструктори й спеціалісти. Але якщо у верхах усі люди відомі, то охоплювати західним впливом широкі суспільні кола неможливо без низових структур.
Хто ж тоді зраджує? Той, хто боїться, чи той, хто заздрить? Утриматися при владі в корпоративному суспільстві можна, якщо... не мати влади взагалі або мати чиюсь дуже сильну підтримку. Перший варіант в Україні неможливий, а силові структури практично нейтральні.
Залишається корпоратизм. Він є не національною традицією, а хворобою; а ще — зброєю, за допомогою якої зовнішні сили експлуатують націю. І Заходові байдуже, якими методами править клан: тоталітарними чи демократичними. Так чи інакше клан йому допомагатиме. Захід зацікавлений у розстановці вигідних йому кланів на відповідних місцях. Безкорисливо він нікого не підтримує. Його інтереси — сировина і земля, а точніше, корисні копалини. Адже головна проблема, що стоїть нині перед Заходом, — паливо, енергія. Він споживає їх у величезній кількості — за фактичної відсутності власних ресурсів. Без палива Захід неможливий. Пригадайте недавні події у Великобританії чи в інших країнах Західної Європи, коли там страйкували водії.
Якщо в країнах “третього світу” не буде демократії. Захід цього навіть не помітить. Це щодо питання пріоритету проблем. Але Заходу треба не просто паливо — йому потрібне дешеве паливо й ідеальний стан для нього — якомога більше постачальників і якомога менше споживачів. СРСР — це споживач, а Росія, Україна й Кувейт — постачальники.
Цим пояснюється величезна зацікавленість щодо Лівії й ніяковісінької — до Бірми; хоча остання більша за розмірами, але режими в обох країнах однакові. Тільки в Лівії є нафта, а в Бірмі її немає. І справа тут не в Каддафі.
Нині народ кожної країни відстоюватиме свій життєвий простір і без боротьби його нікому не віддасть. Ідеальний варіант завоювати його — знайти групу людей, які на певних умовах ладні передати завойовникові частину просторових ніш. І з їхньою допомогою піднести акцію окупації як благо для переможеного народу.