Читать онлайн "Українець і Москвин: дві протилежності" автора Штепа Павло - RuLit - Страница 19

 
...
 
     



Выбрать главу
Загрузка...

БРЕХЛИВІСТЬ, ВІРОЛОМСТВО, ПІДСТУП Є НАЦІОНАЛЬНИМИ РИСАМИ МОСКВИНА І Є СПАДКОВИМИ. Цього не сміють забувати ані на одну хвилину наші політики. Наш нарід не забуває і тому має тверду засаду: хоч би москаль з неба — вірити йому не треба; з москалем дружи, а камінь за пазухою держи; і десятки подібних, вироблених столітнім ДОСВІДОМ виразів нашої народної мудрости. Вихована московською школою наша інтелігенція, цієї мудрости не знала. До чого це привело в 1917 році — бачить тепер і дитина.

Кожна людина і кожна нація має — в тій чи іншій мірі — почуття власної гідности, самопошани, національної гордости. Національна гордість зроджується, росте, кріпне живими традиціями перемог, осягнень в культурній, економічній та інших царинах життя. Великі національні постаті: вожді, герої, письменники, мистці, філософи, реформатори і т. п. — є гордість і слава нації. Національна гордість, національна слава не є порожній звук, а цілком реальна і дуже велика сила, сила, що об’єднує націю, мобілізує її бойовий дух і веде до перемог. Ця сила не раз рятувала нації від поневолення сусідами. Вільні, культурні нації мають багато своїх великих постатей, творців культури, багатства і величі нації, мають великі досягнення в культурній, економічній і науковій царинах. Коротко, мають чим пишатися, і мають що позичити менш культурним націям.

Дика, бідна, рабська Московщина не мала чим похвалитися. Культура — на примітивно дикунському рівні; царі — азійські деспоти; герої — розбійники; ніяких великих постатей в літературі чи мистецтві (а ті більші — немосковського походження). Але й раб–москвин відчував потребу чимсь надолужити своє рабське пригнічення, чимсь піднести себе в своїх власних очах, щоб підбадьорити себе, щоб мати моральну силу «командувати» підвладними чи підбивати сусідні народи.

Модерна психологія вчить, що почуття меншвартости завжди породжує — як психологічну компенсацію — самохвальство. Самохвальство є цілком певною ознакою, що хвалько має почуття своєї меншвартости. Отже, москвинам, щоб рятуватися від духового пригнічення, від свого почуття меншвартости, не лишалося нічого іншого, як шукати компенсації в самохвальстві. Всі чужинці, що були в Московщині від XV до XX ст. включно, дивувалися неймовірній фантастичності, дикому фанатизму, примітизмові московської пихи (див.: В. Січинський. «Чужинці про Україну»): «Масква — всєму міру ґалава», «Масква — III Рім», «Расія — мєсія міра», «сталіца міравова пралєтаріата», «передавой, ведущий рускій нарот», винаходець всіх епохальних винаходів і т. п. — направду, дикунсько–дитячі претензії. Та найцікавіше є те, що ці півдикуни, направду, цілком ЩИРО в те вірять і з упертістю маньяка заплющують свої очі на такі факти, як напр., що їхні царі та міністри (кн. Мєншиков, Долґорукій) були неграмотні тоді, коли (у XVIII ст.) в Україні прості селянки були грамотні (Ю. Юст), або на той факт, що москвини не дали світові ані одного–єдиного ґенія, ані вклали до світової культурної скарбниці нічогісінько, а натомість мають безпринципну і безпереривну дику тиранію і рабство аж по сьогоднішній день.

Примітивні люди переконані, що, понижаючи противника, вони тим самим підвищують себе. Так і півдикун–москвин видумав для культури своєї нації такі, напр., епітети: ґнілой французішка, макаронщік–італьяшка, свінячая нємчура, япошка–макака, хахол–мазніца, ґрузін–кітошка, кітайоз–ходя і т. п. Подібні епітети вживає не лише їхнє простонароддя, але й московська «культурна» еліта. Напр., «французи — такий народ, від якого нудить, верне» (Ф. Достоєвскій), «французи гидкі» (І. Аксаков), «фанцузька література народилася в передпокоях і дальше спальні не доходила» (А. Пушкін), «Ваше почуття огиди до французів я поділяю» (А. Чехов).

Москвини жили з ловецтва, полювання від початків своєї праісторії. Вбиваючи щодня звірину, Москвин звик проливати кров цілком спокійно, ані трохи не хвилюючись, звик холоднокровно і байдуже дивитися на муки конаючої жертви. Це призвичаєння до крові, до мук жертви передавалося довгими століттями з покоління в покоління і виховало Москвина на безсердечну, жорстоку людину. Жорстокість, сполучена з почуттям меншвартости, завжди породжує САДИЗМ. Москвини є найгірші, найпідліші садисти в цілому світі, про що свідчать не лише чужинці, але й самі москвини (В. Даль, Ф. Достоєвскій, М. Ґорькій та інші). Напр., М. Ґорькій пише: «Найяскравішою рисою московської вдачі є жорстокість, а найцікавішою рисою тої жорстокости є її чортівська фантазія; я сказав би — естетична винахідливість (зверніть увагу на московське означення садизму. — П. Ш.). Говорю про масову психологію, про народну душу, про національну жорстокість… «Я не знаю жодного місця на землі, де б поводилися з жінками і дітьми так жорстоко, як у нас. Я переглянув архів одного суду, і мене огорнув жах від кількости жорстокостей над дівчатами і дітьми. В Московщині всі б’ють один одного. А де ж той — так гарно змальований вашою літературою — богобоязний щукач правди і справедливости? Я сам щиро шукав його в Московщині і не знайшов. Не знайшов, бо він існував лише в фантазії наших письменників, а не в життті» (М. Ґорькій).

     

 

2011 - 2018