Всі народи — дикі і культурні — мають розваги особисті і колективні. Мають їх і москвини. Про одну з московських розваг (морди) ми вже згадали, а тут наведім приклад другої, дуже поширеної по всій Московщині. Взимі, коли у селян є багато вільного часу, мало що не кожної неділі по службі Божій всі парубки і нестарі жонаті одного села вирушають на сусіднє село битися. Обидва села зустрічаються десь в полі, і починається бій. То не є якесь дужання, змаг. То є справжня війна, бо билися великими ножами, тяжкими киями, каменями. Завжди було кілька вбитих і багато поранених. Старі люди, жінки і діти приглядалися збоку й окликами підбадьорували та заохочували своє село. Те село, що програло бій, мусило давати переможному бочку горілки, і починалася загальна пиятика. Такі самі «дракі» (бійки) були і в містах; там один «край» міста йшов проти другого. Поліція не перешкоджала.
Царська влада, хоч і дивилася скрізь пальці на те варварство, все ж офіційно забороняла, навіть карала, коли воно переходило межі. 1917 рік приніс москвинам нову, пролетарську, владу, яка не лише дозволяла бити, але й заохочувала, закликала бити буржуїв і хахлів. Таку свободу привітали москвини з величезним ентузіязмом. Як би ні! Та це ж не нудне сусіднє село, але ціла багатюща Україна, не мізерна бочка самогону, але море доброї української горілки, гори українського сала, ковбас, білого хліба, «дєвушек», «часов»! Варто ризикнути головою, а «жизнь — капєйка». Авторитетний свідок і учасник подій І. Сталін пише: «Як тільки совєтський уряд кинув заклик допомогти фронтові в Україні, вся Московщина негайно відгукнулася і дала кілька дивізій добровольців» (Й. Сталін. «Статті і промови про Україну»), Ми додамо: не лише мужиків, але й інтелігенції, старшин, генералів (А. Брусілав, Паліванав, Кпємбовскій, Ґутар та інші); ба, навіть царських жандармів (полковник П. Муравйов, який вчинив жахливу масакру українців у Києві в 1918 р.).
Чи сучасні «червоні» москвини, мавпуючи своїх царів і стару буржуазію з дворянством, навчилися з таких книжок, що ми їх навели? Ні! Поперед ми говорили, як і звідки увійшли в кров Москвина його національні риси. Вони вродилися, розвинулися і закріпилися цілком природнім шляхом з умов оточення протягом довгих століть. Вони передавалися з покоління в покоління з молоком матері. Іншими словами РИСИ, ПРИКМЕТИ МОСКОВСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ВДАЧІ Є СПАДКОВІ.
Практично це значить, що перевиховати Москвина — це те саме, що перевиховати вовка на ягня.
Про це не сміємо забувати ані на одну хвилину, щоб не повторилися 1654, 1709, 1917 роки.
IV
РЕЛІҐІЯ МОСКВИНА
Ґадітса — малітса,
не ґадітса — ґаршкі накривать.
Релігію народу формують ті самі чинники, що формують і всю його духовість. Нема нічого припадкового в тому. Китайці мають буддизм, а не що інше. Не припадково іслам (магометанство) поширився так легко саме серед номадів, кочовиків. Завжди легко приймається те, що є споріднене. Релігію, яка не споріднена духовості народу, нарід або цілком не приймає (не прийняли християнства семіти–араби та жиди), або коли й приймає, то завжди змінює її, пристосовує до своєї духовости, до своєї ментальности (напр., москвини). Навіть універсальне християнство набирає відмінних рис у різних народів і не лише в обрядах чи догмах, але навіть і в дусі. Еспанський католицизм, українське православ’я, американський протестантизм — чей же всі вони основані на тій самій науці Христа, але який же інший дух у кожного з них!
Іронія історії накинула (руками українців) москвинам релігію, яка в корені, цілковито заперечувала всю духовість Москвина. Тому нема нічого дивного, що всі москвини, с. т. маси, інтелігенція, аристократія, царі і навіть єпископи та священики, від самих початків у XII ст. і донині Московщини змосковщили цілком своє «християнство», с. т. обернули його догори ногами; переробили на своє національне поганство.