Українець і Москвин: дві протилежності

Надходили Великодні Свята…. Написати так, як не було ще написано, — маячило в наших головах. Брати приклад від великих і бути прикладом для менших. Та ніщо не може перевищити діяння Сина Божого? І…

Довгий страдницький шлях на Голгофу.
Кілька разів падав під тягарем взятого на себе хреста.
Зійшов до верху Голгофи.
Розп’яли.
Списом серце Його пробили.
Одягом Його поділилися.
Глумливу таблицю над Ним прибили.
Зганили; “врагом народа” оголосили.
Найближчі Його відцурались.
Віра в Нього у Його дітей захиталась.
Зневіра в Нього багато сердець задубила.
Вмер…
Земля затряслася в жаху. Небо спадало на недовірків.
Вмер!?
Велике серце Великої Матері Його сказало — Ні!
Не знало Воно, що саме сталося, але чуло — Ні!
Чуло Серце Матері, що приходить Щось.
Щось.
Щось величне, понад розум.
Щось яскравіше від сонця, нашої уяви.
Прийшла поклонитися не синові, тому Невідомому.
Тому Незнаному, Великому, що гряде.
Тіла нема! Порожнеча…
Але з небес несеться спів, радісний і чарівний.
ХРИСТОС ВОСКРЕС!
Несеться божественний гімн херувимів.
ХРИСТОС ВОСКРЕСІ
Гімн перемоги Духа над тілом.
ХРИСТОС ВОСКРЕС!
СМЕРТЮ СМЕРТЬ ПЕРЕМІГ

Несеться гімн перемоги сил Божих над силами диявола.

Перемоги Добра над Злом, Правди над Кривдою. Серце Великої Матері, з святою сльозою щастя і любови, відповіло:

ВОЇСТИНУ ВОСКРЕС!

Цей величний, вічний, божественний образ чи не нагадує нам образ нашого Народу? Чи ж наш Народ не йшов Голгофою кілька сотень літ? Чи не падав кілька разів під тягарем великих ідей свого світогляду? Чи ж не дійшов уже на верхи своєї Голгофи? Чи не розп’яли його сусіди? Чи не поділилися його одягом? Чи не прибили глумливу таблицю над його історією, над його мовою? Чи не зганили, чи не оголосили ворогом прогресу? Чи не відцуралася від нього його провідна верства? Чи не захиталася віра в сили свого народу у нашої інтелігенції, що шукала всілякі орієнтації, лише не на свій власний народ? Чи зневіра в Творчий Дух України не задубила серця багатьох українців? Чи ж земля не трясеться тепер під усім світом у жаху перед атомом? І чи не сказало серце Великої нашої Матері–Землі своє «Ні!» в Карпатах, в тюрмах і концтаборах устами мільйонів біласів і данилишиних? Чи не чули серця буревісників Тараса, Лесі, Франка і сучасних — чистих серцем — поетів наближення того Великого Воскресіння України? Чи не поклонилися тому Великому — що приходить — герої Крут, Базару, Бродів, УСС, У ПА?

ВМЕР?

П’ятсот Українок у Кінґірі голосно на цілий світ відповіли:

ВОІСТИНУ ВОСКРЕС!

П’ятсот Українок, що пішли з піснею в НАСТУП на московські танки — це не лише геройство, як думає наша сліпа, глуха і безрадна еміграція. Це щось у десять разів більше, як геройство. Це щось таке, чого і приблизно не спроможна окреслити людська мова. Хіба такі геніяльні українські Касандри, як Леся Українка, могли б нам дати приблизний образ, приблизне уявлення, що так то є. Мабуть, вона окреслила б це як «Воскресіння України». Так! Але це було і щось більше. Назвімо його дуже просто: «П’ятсот безсмертних».

Тоді це не була смерть п’ятьох сотень українських жінок під московськими танками; під ними навіки померла стара рабська хахландія, «раби атєчєства чюжова». А п’ятсот українок воскресли і воскресінням воскресили порив до самостійного життя — стали БЕЗСМЕРТНИМИ. П’ятсот безсмертних своєю кров’ю змили з України ганебну пляму столітнього рабства, ренегатства її провідної верстви, емігрантського багна, завезеного зі смітника всесвітнього братерства. А москалі тими танками відкопали Шевченків «Великий льох», де поетична уява пророка заховала Дух Святослава, Богуна, Мазепи. Сповнилося віще слово пророка — встав Дух Старої України і підніс на недосяжну, небесну височінь «П’ятсот Безсмертних» над Україною.